Слава ЗСУ!

За кілька метрів до фінішу його ніж ламається. У мене перехоплює подих. Повиснувши на одній руці, хлопець витягає з-за паска запасний ніж, знаходить для нього місце, перевіряє на міцність… Підтягається, вкотре довіривши своє життя крихкій криці в ненадійній стіні…

Я помічаю, що гризу нігті. Швидко озираюсь. Усі дивляться — хто суворо, хто з усмішкою, але ніхто не переживає так, як я!

Примушую себе сховати руки за спину. Примушую себе не заплющувати очей — додивитися до кінця.

І все-таки він виграє, цей хлопець. Приходить першим. Відсапуючись, піднімається на платформу. Усміхається. Та йому років шістнадцять, не більше! На щоці свіжий шрам. І на паску немає страхувального троса.

— Алексе! Чому б йому не надягти страховку? Якби трос зірвався…

— Дурниці! Він дикий. Дикий живе з любов’ю — і помирає без страху!

Я замовкаю. Боюся бовкнути ще якусь нісенітницю.

Хлопець-переможець підходить до мене. Я тисну йому руку — дуже мозолясту. Дуже гарячу.

— То це ти влаштувала ілюмінацію в «Зірваному дахові»? — дивиться на мене із захватом. — Коли наступного разу будеш запалювати, поклич мене, гаразд?

Я обіцяю.

* * *

Потім усі охочі показують своє вміння. Алекс також дещо показує — він керує потоками так майстерно, що перестаєш помічати троси. Здається, він летить — вільно ширяє, і не механічні крила у нього за плечима, а справжні.

Я вболіваю за Алекса що є сили, кричу на все горло. А про себе вирішую: тренуватися щодня, кожну вільну хвилину віддавати тренуванням, але навчитися літати не гірше. А може, навіть краще. І наступного разу, коли прилетимо на показуху, мені теж буде що продемонструвати людям…

Над головою важко змахують шкіряні крила — я мимоволі присідаю. Змагання триває: на тросах і без, у переплетінні дротів, добутих дикими зі старих комунікаційних колодязів. Якесь дівчисько, голене під нуль, літає з вищалкою — крихітним пропелером, що розкручується на вітрі й видає протяжний загрозливий звук. Дівчисько всі називають Карлсоном. Може, це її ім’я?

На завершення показухи господарі гнізда приберегли «Вічний двигун» — особливий трюк. Щоб подивитись на нього, всі спускаються на сотий поверх: там у стіну іззовні вмонтовано величезний вітряк з довгими трикутними лопатями. Ми дивимося, звісившись із вікон (чого-чого, а вікон тут повно, гарний був будинок, світлий).

Участь у трюкові беруть усі мешканці гнізда, а їх багато. Вони по черзі вистрибують із вікна, чіпляються за лопать і своєю вагою змушують її опуститись. Проїхавши в такий спосіб на лопаті, зістрибують із неї й повисають на тросі, щоб тут-таки підтягнутись і шмигонути у вікно — п’ятьма поверхами нижче. Бігцем повертаються назад, аби знову вистрибнути і знову проїхати на лопаті; ось так вони сновигають по колу, розкручуючи вітряк своєю вагою, і у мене мерехтить в очах: як вони не заплутуються в отих своїх ременях і тросах?

Та виявляється, що основне видовище попереду.

Лопаті крутяться дедалі швидше. Механізм, що одвіку забирав енергію, починає її віддавати. Здіймається вітер — як від колосального вентилятора. Тоді пара молодих диких береться за руки, стрибає з сімдесятого поверху і повисає в повітряному потоці якраз навпроти вітряка.

Трос, який утримує закоханих, такий тоненький, що я його не бачу. Просто дивлюся, роззявивши рота, як двоє летять, то обіймаючись, то ледь відсторонюючись, як тріпотить їхнє волосся, як вони цілуються, зависнувши між небом і землею, сплівши крила на пружній повітряній подушці, які вони дикі — і які ніжні…

Забуваю про вітряк і про страховки. Дивлюсь, як вони пестять одне одного, і мені стає парко — хочеться ослабити ремінну збрую на грудях.

— Шкода, немає Ліфтера, — каже Алекс, та я майже його не чую. — Коли влаштуємо показуху у нас у гнізді, треба буде його попросити… дещо продемонструвати.

Знаєш, противаги у ліфтовій шахті — така універсальна фішка…

Трюк уже закінчився. Алекс говорить і говорить, а я дивлюся в небо й усміхаюсь невідомо чому.

Згодом ми сидимо, звісивши ноги у прірву, відпочиваємо; я, нашорошивши вуха, слухаю розмови. Про те, як якомусь Рудому стало затісно у батьківському гнізді і він проклав трасу на південний захід, дуже складну трасу серед повітряних потоків, «двісті метрів вільного польоту, уявляєш?». На тому кінці тієї нелегкої траси на нього чекала верхівка вежі — безлюдна поки що верхівка. «І він зів’є собі нове гніздо? — А як ти гадаєш? За Рудим знаєш скільки дівчат побіжить?»

Співрозмовники чомусь скоса поглядають на мене і переходять на шепіт. Алекс посміхається. А я ніяковію не знати чого: щось таке є в їхніх поглядах, якась іскра. Внизу, серед синтетиків, на мене ніколи так ніхто не дивився.