Слава ЗСУ!

За кілька годин гості розлітаються. Алекс довго принюхується до вітру, потім каже, що у зворотний бік крила не витягнуть. Отже, нам доведеться повертатись маятником — на каретці.

Нас проводжає той хлопець, що виграв перегони по стіні. У нього дивне ім’я — Тримайсь. Він швидкий і чіпкий, як павучок.

— Бувай, Дика! — кричить він, відпускаючи трос. — Бувай, Алексе!

Я не встигаю відповісти: ми падаємо. У прямовисному падінні не дуже побазікаєш… Але падаємо не вертикально, а дугою.

Рипить каретка — два блоки, зв’язані між собою системою пружин. Наше життя залежить тепер від двох тросів: свого (біля котушки сидить Ліфтер) і чужого (біля котушки Тримайсь). На висоті приблизно сотого поверху ми проходимо точку рівноваги — два троси однакової довжини і натягнуті однаково. Потім, наче гігантський маятник, ми несемось далі — вперед і вгору. Додому.

Алекс про всяк випадок лається. Ремені впинаються мені в ребра. Це незручно. Мені страшенно набридло, що я при Алексі — вантаж. Ось навчусь літати сама…

Ми зависаємо в найвищій точці, на кілька метрів лівіше від дверей із написом «Ласкаво просимо». Одночасно хапаємося за арматурні прути, що стирчать зі стіни. У мене тремтять руки, якщо чесно.

— Приїхали, — відсапується Алекс. — Гей, є хто вдома? Принесіть капці!

* * *

Удома на нас чекає сюрприз. За столом у кімнаті Перепілки сидить Римус.

Кидаюсь йому на шию. Сама не чекала, що так зрадію: я не бачила Римуса відтоді, як він розповідав про клуб «Зірваний дах». І сказав потім мляво: «Прощавай. На все краще».

— Римусе! Привіт!

— Привіт, Дика! — Він поплескує мене по спині. — Літаємо потроху?

Мені так багато хочеться йому розповісти. Але ніколи: виявляється, Римус здолав небезпечний шлях нагору, щоб принести звістку для Мавра.

І для мене.

Мавр дуже похмурий. Таким я його ще ніколи не бачила. Моторошний у нього вигляд: зустріла б у підворітті — тікала б, не оглядаючись.

— Шукають тебе, Дика. Серйозно шукають, — каже він крізь зуби.

— Хто? — кажу недбало.

Людині, що вміє літати, не випадає боятися якоїсь там енергетичної поліції.

— Кінь в манто, — відповідає Римус. — Не контролери. Інші.

— Які інші? І гадки не маю…

— Є багато речей, про які ти й гадки не маєш, — уриває мене Мавр. — Розкажи ще раз, що там було з тобою і з подругою, яка потім загинула.

Я вже розповідала їм про Єву. Тепер розповідаю ще раз, намагаючись нічого не забути. Особливо детально описую контролера, який нас відпустив. Навіть намагаюсь надряпати на стіні його портрет — обличчя, ніби викарбуване з броньованих пластин. Очі, що дивляться з провалів, як із глибоких дюз. Мені здається, що виходить схоже.

Римус довго роздивляється малюнок.

— Ні, — каже. — Я такого ніколи не бачив… а коли б побачив, то запам’ятав би. Такі обличчя не забувають.

— То він не контролер?

— Ні. Скоріш за все, він із тих, хто тебе розшукує.

— Тоді навіщо він мене відпустив?

Римус знизує плечима.

— Мабуть, вони здогадалися, що вона генератор, — задумливо каже Перепілка. — Спершу переплутали з подругою… Вірніше, подругу переплутали з тобою…

— Хто такі генератори?

— Здатні генерувати енергію. Не тільки для себе, але й… — Не доказавши, Мавр обертається до Римуса. — Гадаєш, вони знають, де вона зараз?

— Гадки не маю. Але за моєю крамницею стежать цілодобово.

— Отже, ти привів їх до вежі?! — вибухає Алекс.

Римус холодно примружується.

— Іще чого, хлопчику. Повчи старого, як позбуватися хвоста.

Стає тихо. Всі про щось напружено думають. Я кручу головою, намагаючись зрозуміти, чого вони непокояться. Тут, на вежі, мене ніхто не дістане!

Так я думаю, так і кажу.

— Може, ти й маєш рацію, — замислено каже Мавр.

— А хто вони такі, можете мені пояснити? Якщо не контролери, не поліція… Житгєїди, чи що?

Мені здається, що це кумедний жарт. Та ніхто, крім мене, не сміється.

— Мені пора, — каже Римус. — Бо до енергогодини додому не встигну.

Мавр та Алекс проводжають його до ліфта. Вірніше, до противаги, яку Ліфтер спускає далеко вниз, на сороковий поверх. Я дивлюся йому вслід і ніяк не можу добрати: а сам Римус, він синтетик, чи що? Чому ж тоді і Мавр, і Алекс, і всі його так поважають?!

Мавр повертається. Мимохідь опускає мені на плече важку руку.

— З гнізда ні на крок. Зрозуміла?

* * *

У гнізді повно роботи щодня. Кілометри тросів, які треба чистити, розплутувати, намотувати на котушки. Пружини та блоки, які слід змащувати. Крила, які треба лагодити. А крім цього, ще й тренування: з Алексом чи без нього, та я тепер тренуюся щодня.