знайди книгу для душі...
— Хіба я ворог?
Він роздратовано махає рукою.
— Ти сама собі ворог. Якщо ти чесно перемогла у двобої, навіть Цар-мати не змогла б піти проти традиції. Ти була б однією з нас. А тепер Цар-мати викликала Мисливицю з гір, і завтра тебе вб’є Мисливиця. На очах у всіх трьох родів.
Я зціплюю зуби. Цар-мати подобається мені дедалі менше.
— Хто така Мисливиця?
— Побачиш.
— Що, знову буде двобій?
— А як інакше можна відновити гордість трьох родів?
Я знизую плечима. Менш за все на світі мені хотілося зазіхати на вовчу гордість.
— Ти так змагалась, — каже Ярий зовсім іншим тоном. — Ти… як ти змогла? Безіменна — найкраща учениця Цар-матері. Була.
— Її що, вбили?!
— Ні… тільки тепер вона ніколи не вийде заміж і нікого не народить. Й імені в неї не буде. Всі три роди зватимуть її Безіменною, щоразу нагадуючи їй про ганьбу.
Я хапаюсь за голову. Якщо звичаї диких видавались мені дивними, але симпатичними, — звички людей-вовків не подобаються зовсім.
— Чому ви все-таки слухаєтесь Цар-матері?
Ярий озирається на двері.
— Бо мати — голова роду. Цар-мати — голова всьому. Тільки мати може судити своїх дітей. Навчати їх. Нагороджувати їх. Карати. Вирішувати, кому жити, а кому не варто.
— Мати не може бути жорстокою!
— А де ж тут жорстокість? Отримати ім’я — це випробування, яке витримують не всі. Якби кожен, хто народився, отримував ім’я — три роди ослабли б через кілька поколінь.
— У вас виживають лише найсильніші, так? А як же найрозумніші? Найдобріші? Найвродливіші, врешті-решт?!
— Ти не розумієш! Отримати ім’я — означає бути готовим померти за три роди. Померти, а не прийняти милість від ворога!
— Отже, Безіменна мала гордо тонути?
— Так. Вона б померла переможеною, але не зганьбленою.
Я хапаюся за голову. Логіка в його словах є, але прийняти її, хоч як намагаюсь, не можу.
— Цар-мати десять років опікується нашими трьома родами, — каже Ярий тоном нижче. — За цей час народилося багато здорових і гарних дітей. Мисливці рідше гинуть у лісі: вона майже завжди знає наперед, що буде. Вона вміє лікувати смертельні рани. Вона знає, кого до якої роботи прилаштувати. І вона… вона матір моєї матері.
— Отже, вона твоя бабуся? — дивуюсь я.
Ярий супиться. Він не знає такого слова.
— Послухай, — кажу я поміркувавши. — А ти… ти сам як одержав своє ім’я? Якого ворога ти вбив?
— Чоловікам не обов’язково вбивати ворогів, — каже він із гідністю. — Чоловіки здійснюють подвиги на полюванні.
— І ти…
— Я вбив вепра.
— А що це таке?
— Дикий кабан з іклами.
— І як ти його вбив?
— Без зброї, — каже він, високо піднісши голову. — Голіруч.
— Як?!
— Я його задушив, — скромно зізнається Ярий.
І простягає перед собою долоні. Міцні долоні з довгими гарними пальцями.
— Ну, молодець, — бурмочу я.
Життя мого залишилось кілька годин, та я не можу не захоплюватись Ярим. І не дивуватися через нього.
* * *
Наступного дня сонця немає. І це чудово: я можу дивитись навсібіч, не мружачись і не обливаючись сльозами.
Селище людей-вовків залите туманом по самісінькі дахи. Я згадую наші прогулянки дахами веж: тоді також був туман, і нічого не було видно далі витягнутої руки…
Мене ведуть угору витоптаною в снігу стежиною. Туман розвіюється. Я оглядаюсь — ми піднялися над шаром туману, він лежить нерухомо, як тиха вода, з якої стирчать верхівки гір, лисих і вкритих лісом.
Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.
— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.
— Чому? Я виграла!
— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.
Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.
— Це Мисливиця? — запитую я.
Цар-мати киває.
— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.
Її тьмяні очі на мить оживають.
— Бо у тебе на лобі написано біду для трьох родів, — каже вона повільно. І, піднявши голову до неба, ні сіло ні впало додає: — А завтра буде великий сніг.
* * *
Я чекала, що побачу все, що завгодно, та коли Мисливиця, підвівшись з каменя, повертається до мене обличчям, мимоволі відступаю і мало не падаю в прірву.