Слава ЗСУ!

— Чотири, — каже контролер десь там, позаду, в порожній кімнаті.

Я чула про таку забаву. Відпускають жертву, а потім наздоганяють — і вбивають ніби при спробі втечі. Така собі поліцейська розвага.

Ми біжимо. Пролітаємо крізь площу. Вилітаємо на вулицю, пірнаємо у підворіття, пробігаємо його наскрізь. Із-під ніг кидаються врозтіч пацюки. Нам учувається гонитва за спиною — цей контролер бігає так, ніби й не людина він зовсім…

Нарешті зустрічаються люди. Двірник крутить педалі машини для прибирання: із-під круглої щітки розлітаються обгортки цукерок і упаковки від енерджі-дрінку. Він дивиться на нас, як на шалених, і тоді ми трохи сповільнюємо темп.

При свідках контролер нас не вбиватиме…

Чи вбиватиме?

Ми нарешті наважуємося озирнутися.

Погоні нема. Давно пролунав рахунок «п’ять», та переслідувач так і не з’явився.

Ми падаємо на край хідника. Сідаємо, намагаючись перевести подих. Підповзає рознощик дрінку і з ним гусеничний візок із бутербродами. Бездумно встромляю в шпарину візка свою кредитну картку — засвічується обурене червоне око. Я забула: грошей нема…

А от дрінк нам належиться безкоштовно. Ми випиваємо по дві банки.

— Як ти?

Єва з хвилину мовчить, ніби дослухаючись до власних відчуттів.

— Дивно… В голові паморочиться. Слина гірка. Але ніби жива… Як ти гадаєш, він брехав?

Може, й брехав. Я знизую плечима.

— Він нас відпустив? — обережно запитує Єва.

— Та ніби.

— І соціальний код не записав?!

— Ні.

— Так не буває, — каже Єва, поміркувавши.

Я ледве підводжусь — усі м’язи ниють, усі суглоби болять.

— Слухай, подруго… Ранок настав. Ми живі. Чого ще? Ходімо спати, а то ввечері на роботу.

Я підводжуся й дибаю по вулиці, кручу головою, намагаючись зорієнтуватися. Тепер уже нам рикша не світить, доведеться на своїх двох добиратися…

Єва наздоганяє мене і кладе руку на плече.

— Знаєш…

— Що?

— Спасибі тобі, — каже вона ледь чутно.

* * *

Минає кілька днів. Щовечора, входячи в мережу й перевіряючи, чи є пакет, я тремчу, як миша на барабані: чи буде в мене енергогодина? Чи… офіційне повідомлення про штраф?!

Але нічого не відбувається, і я потроху припиняю смикатися. Зрештою, якби контролер надумав шукати нас, уже знайшов би.

Що більше я про нього думаю, то більше помічаю дивного. Ось, наприклад, він навіть не спитав, як ми вийшли на дилера, хто назвав нам адресу й пароль. Кажуть, у контролерів є спеціальні методи дізнання — щось приховати від них просто неможливо…

Якось уночі, одразу після енергетичної години, я йду до магазину з рибами, що світяться. За прилавком замість хлопця з пташиними очима стоїть похмура негарна дівчина.

— Привіт, — кажу недбало. — А де тут… такий працював хлопець? З чорними очима?

— Тут я працюю, — каже вона похмуро. — Більше ніхто. І вакансій немає, не сподівайся.

— Послухай, мені дуже треба його знайти.

— Такого тут нема й не було, — каже вона вперто. — Купуватимеш — то купуй. А ні — забирайся. Ходять тут усякі.

За інших обставин я б їй пояснила, що бути такою грубою — погано. Дохідливо пояснила б, на все життя. Але тепер нема бажання з нею зв’язуватися. Я просто розвертаюся й виходжу.

На перехресті танцюють хлопець і дівчина.

Добре танцюють, з душею. Натовп стоїть довкруж і плескає в долоні — нічого особливого в цьому ритмі немає, простішого не придумаєш. Я зупиняюся поряд і знічев’я починаю відбивати синкопи.

Заарештували зв’язкового? Чи він сам утік від гріха подалі? Може, він і неживий уже?

Дивлюся на веселі обличчя навкруг. Згадую слова контролера: «Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх».

Ловлю на собі чийсь уважний погляд. Побіжно. Повертаю голову — його вже немає: чоловік відвів очі. Сховався. І не знайти його серед метушні.

Може, мені привиділось?

Та ну вас усіх! Не буду я від кожного погляду смикатися!

Дзвенять по бруківці металеві підкови. Сама не усвідомлюючи, видаю послідовності зі своєї піксельної програми: «Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-чер-жов!!» Потім і цього ритму мені стає замало. Я все ускладнюю й ускладнюю його, то зливаючись із розміреним ритмом натовпу, то занурюючись у власний візерунок, який ніхто не повторить. Стукає кров у скронях, стукають підбори. Сиплються іскри…

Я в колі. У центрі вільного простору Виявляється, у мене були глядачі, зараз вони плескають у долоні, вищать від захвату, щось кричать…

Із пам’яті зринає незрозуміле: співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай…