знайди книгу для душі...
І я пірнаю в натовп. Іду.
* * *
Єва перехоплює мене на підході до дому.
— Де ти ходиш? Тут у Довгого збирається класна компанія!
Довгий живе на сусідній вулиці. Його будинок колись був дев’ятиповерховий, та потім у підземних комунікаціях щось просіло, і будинок як стояв, так акуратно й пішов під землю. Колишній п’ятий поверх Довгого — тепер другий підземний. Кажуть іще, що з цього будинку є вихід у старе метро.
Ми з Євою приходимо останніми, і Довгий замикає за нами двері.
У нього величезна кімната — колись прямокутна, а тепер у вигляді ромба. Ціла стіна зайнята білячими колесами — динамічні білки дорожчі за мишей, але й світла від них набагато більше. У Довгого цих білок — штук п’ятдесят, усі породисті, майже лисі, дуже м’язисті й без хвостів (хвіст погіршує динамічні характеристики, тому й вивели таку породу). Коли всі білки біжать у колесах, у кімнаті видно, як удень. Навіть яскравіше.
Зараз білки сплять. Колеса нерухомі. Посеред кімнати горить єдина свічка. Взагалі-то палити відкритий вогонь у приміщеннях заборонено, але Довгий на те й Довгий — у нього грошей досить, щоб нехтувати правилами.
У кімнаті осіб десять. Усі сидять колом на підлозі. Довгий витягає тріску (справжню дерев’яну тріску!) і встромляє її у вогонь свічки. Приємно пахне натуральним димом. У мене роздимаються ніздрі.
Тріска тоненька. Червона вуглинка пожирає сухі волокна, повзе до пальців Довгого.
— У мене був вогонь, — каже він монотонно. — Вогонь пішов, золо, не охолонь!
І передає тріску Єві, яка сидить поряд. Єва обережно стискає пальці:
— У мене був вогонь. Вогонь пішов, золо, не охолонь!
І передає тріску мені. Заворожено дивлячись на вуглину, я пошепки кажу:
— У мене був вогонь! Вогонь пішов. Золо, не охолонь!
І передаю тріску дівчині зліва, яку я вперше бачу. У неї хрипкий, застуджений голос:
— У мене був вогонь. Вогонь пішов. Золо, не охолонь!
Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.
— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.
— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…
Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.
Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.
— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!
Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.
— Ти програла, — каже Довгий.
Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.
А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!
— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?
— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.
Довгий піднімає брови:
— Ти знаєш правила.
— Знаю!
Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона гаряча. Витягаю з волосся сталеву заколку, підхоплюю жарину, ніби щипцями. Підношу жарину до обличчя…
В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?
Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.
Всі мовчать. Навіть дівчата принишкли. Єва дивиться зі співчуттям. Гнат такий розчарований, що стає смішно.
— От дика, — мовить Довгий притишеним голосом. — То що, граємо далі?
Далі грати ніхто не хоче. Єва пропонує розповідати страшні історії.
Довгий задмухує свічку. Тепер ми сидимо у суцільній темряві, і це на краще: ніхто не бачить, як на губах у мене здимається пухир.
Проказуємо лічилку. Першою випадає розповідати захриплій дівчині зліва від мене.
Вона починає навмисне глухим, сумовитим голосом:
— Жила одна дівчинка. У неї в районі пропадали люди. То один пропаде, то інший… Та вона над цим не замислювалася. Одного разу після енергетичної години вона познайомилася з хлопцем. У нього були дуже гарні очі, а обличчя підв’язане хусткою. І він цю хустку ніколи не знімав… От пішли вони гуляти. А хлопець і каже: давай заліземо на вежу! Вона і згодилася. Почали вони підніматися на вежу, дійшли до п’ятдесятого поверху. Дівчинка каже: я більше не можу. А хлопець: вище! Вище! Дійшли вони вже до сотого поверху, а дівчинка сіла й каже: ну все, тепер точно не можу. А хлопець їй: стрибни вниз. Вона: та ти що? А хлопець: стрибни, стрибни! І знімає з обличчя хустку…