знайди книгу для душі...
— Я бачив таких, — каже Ліфтер.
І знову стає тихо.
— Я шукала вас, — шепочу. — І вже гадала, що вас усіх згодували Заводу. Я зайшла до Римуса, а в нього…
Вони переглядаються.
Алекс, переступаючи через сидячих, підходить до мене. Світить в обличчя ліхтариком. Заглядає в очі. Відтягає повіки. Я здивовано дивлюся на нього.
— Гадаєш, я божевільна?
— Все можливо. Твоє марення логічне, але… як ти доведеш, що була в горах? Що була на Заводі? Що Лана — це ти? А ти — Лана?
Мені чомусь стає весело.
— Хочеш, я навчу тебе танцювати Аркана?
— А ти можеш? — швидко запитує Мавр.
* * *
Цей підвал чимось схожий на «Зірваний дах»: стійка барменів, ударна установка, круглі туші барабанів у центрі. Лише танцювати на них не можна: упрешся головою в стелю, досить низьку, нещодавно пофарбовану набіло, але вже вкриту іржавими патьоками.
У підвал можна ввійти з вулиці. Вивіска невеличка, але задириста: «Бан-Крутство: У Крутого Крота». Тут веселяться синтетики після енергогодини. Цілком легальний, законослухняний заклад.
Є й інший вхід. Із каналізаційного люка. У нього ми і ввійшли.
Хазяїна звуть Бан. Прізвисько, звісно, Крутий Кріт. Хазяїн мене вражає: він дуже худий, блідий і майже сліпий. Щулиться, часто знімає темні окуляри, аби протерти сльозаві очі.
— Що це з ним? — запитую Алекса, коли Бан відходить перевірити, чи замкнено зовнішні двері.
— Він кріт, — каже Алекс ледь чутно.
— Хто?
— Розумієш… ми живемо в підземеллі лише тому, що нам дозволили кроти. Це їхня територія. Хоча самі вони живуть значно глибше.
— Кроти?!
— Ти — Лана, і ти не знаєш, хто такі кроти? — запитує Бан, що непомітно зринув поруч. У нього дивна хода — незграбна і трішки кумедна, зате він пересувається з блискавичною швидкістю.
— Я Лана, — кажу, — бо мене так звуть. Що саме тебе дивує?
Алекс і Бан переглядаються.
— Потім, — вирішує Бан. — Отже… ти хочеш сьогодні гарненько потанцювати?
— Так, — кажу я. — Повеселимось як слід.
* * *
Зовнішні двері клубу й далі зачинено. Бан впускає лише тих, хто стукає особливим стуком. Цей коротенький ритмічний фрагмент Лесь-барабанщик переклав би як «свій, безпечно, дуже потрібно». Приходять різні люди — такі різні, що мені взагалі незрозуміло, як Бан наважується усіх впустити.
Приходять синтетики — завжди парами. Один приводить іншого: хлопець дівчину, чи дівчина хлопця, чи друг друга. Головний у такій парі намагається виглядати спокійним, упевненим. Інший — кого привели — дуже нервує і не може цього приховати.
Приходять дикі, замасковані під синтетиків. Я одразу впізнаю їх — за повадками, за поглядами.
Приходять і геть дивні персони з бігаючими очима. Я б і на поріг їх не пускала — із першого ж погляду ясно, що це мультипакетники, однією дозою такого не проб’єш!
Інший потік відвідувачів піднімається з люка. Приходять усі наші дикі, навіть Перепілка з дітьми. І є кілька людей, зовні схожих на Бана — худі, бліді, у непроникних темних окулярах, незважаючи на півморок.
Це і є Кроти?
Підземний зал помалу заповнюється. У напівтемряві бармени брязкають посудом, тихенько перемовляються з відвідувачами. Проскакує блискавка — штучна, бліда.
— Що тобі сьогодні змішати? — запитує хтось.
— Циклон.
— Алексе, — кажу я пошепки, — мені здається, що це все вже було. Це повторення… розумієш…
— Дежа вю, — киває він. — Звичайна справа. Не звертай ува…
У цю мить зовнішні двері знову відчиняються, і в них з’являються двоє. Я придивляюсь…
Один — мій полісмен. Я заледве впізнаю його, адже він одягнений, як звичайний синтетик. Він обводить очима залу; я хочу сказати про нього Алексу, але в цю мить супутник полісмена повертається до мене обличчям…
Це Римус!
Я біжу через весь зал, люди здивовано на мене косують. Не звертаючи ні на кого уваги, кидаюся на шию Римусу. А він обіймає мене.
Він страшенно радий. Але, здається, зовсім не здивований.
* * *
Наближається північ. У клітці з барабанами сидить Лесь, потихеньку пробує ударну установку. Бармени активно працюють — у келихах вертяться, піняться, іскряться бульбашками дикі коктейлі. Я сиджу на підлозі біля стіни — поруч із Римусом і його супутником, Максимом.
Я швидко, пошепки переказую їм усе, що вже чули дикі. Римус ледь посміхається. Максим слухає, щільно стиснувши губи.
— Отже, це була ти, — каже Римус замріяно. — Знаєш, я ж ніколи не дивлюся шоу. А в той день мене ніби щось штовхнуло. І я подивився.
— Римусе, вона ж нічого не розуміє, — втручається Максим. — Вона не знає, що тут трапилося, доки її… ну, загалом, через неї.