Слава ЗСУ!

— А що через мене трапилось?!

Обидва дивляться на мене. Мені стає геть не по собі.

— Кажіть!

— Усі поліцейські підрозділи підняли по тривозі, — розповідає Максим. — Після того, як ти об’явилася в магазині. Коли я тебе нібито взяв, а потім упустив. Операція «Лана» триває повним ходом відтоді, як з’явилось твоє повідомлення на екрані.

Я мовчу.

— У колишньому магазині Римуса була засідка — щодня, — продовжує Максим. — Я чергував через добу. Знаєш, мені постійно снився жах: я приходжу вранці на службу, а мені кажуть, що тебе вже взяли — саме в магазині Римуса.

— Чому? — Я розумію, що питання дурнувате, але й мовчати не можу.

Макс і Римус переглядаються.

— Максим мій друг, — повільно мовить Римус. — Це я його переконав, що Лана, про яку всі говорять, коли поруч немає патруля, — це не легенда і не казка. Це реальна людина. І їй треба допомогти.

— Як це — «всі говорять»?!

Вони переглядаються. Максим стискає губи так, що їх майже не видно.

— Слухайте, — я хвилююсь, — я повинна всім розповісти… Тут ніхто не знає про СІНТ!

— Дехто знає, — нудним голосом каже Максим.

— Справді: контролери, вищі чини енергополіції…

— Скоро північ, — каже Римус. — Максе, тобі час.

Максим піднімається.

— Хіба ти синтетик?! — Я не вірю своїм очам.

— Я мушу використовувати свій службовий пакет, — каже він сухо. — Ведеться сувора звітність. Я ж енергополісмен.

— А… — Я запинаюсь. — Як тобі вдалося викрутитись… після того, як ти… мене упустив?

— Мене понизили в званні, — каже він так само сухо.

Більше я ні про що не зважуюся запитати. Максим іде, потиснувши руку Бану.

Ми з Римусом довго мовчимо.

— Він дуже ризикує, — тихо каже Римус. — Його батько працює на СІНТ.

* * *

Б’є міський годинник. Сюди, під землю, його бамкання ледь долинає, але в клубі така тиша, що чутно кожен удар.

Бом-м, б’є годинник. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегшенням, почуваючи тепле поколювання манжети.

Синтетики стоять щільною групкою, притиснувшись один до одного. Їм страшно. Хтось із них переживе цю ніч і впорається. А хтось приречений. Вони знали це, коли йшли сюди; вони знали, що ризикують життям, але все-таки спробували — жити своїм ритмом. Жити без манжети.

Я дуже поважаю цих людей. Мені хочеться допомогти їм.

Бом-м, годинник усе б’є. Бом-м.

Лесева паличка починає свій ритм: усупереч годиннику. Заперечуючи одвічний лад. Заперечуючи манжети, Завод із мембраною розпилювача, весь цей людожерський режим пакетів і штрафів. І всі, хто є в клубі — майже всі, — починають відбивати цей ритм. Долонями. Підошвами. Лесь грає, віддаючись ритму. Я знаю, він не чує його — відчуває всім тілом. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани: «Ми — енергія. Ми — енергія. Ми…»

Але я бачу, що це не енергія. Це всього лише ритм, який будить у людині приховані резерви. У кого вони є.

Синтетики й далі стоять у кутку, взявшись за руки. Я прекрасно бачу, хто з них доживе до світанку, а хто — ні. Ось ця бліда дівчинка з двома світлими кісками не доживе. Цей красивий хлопець із тінню вусів над верхньою губою — не доживе, і дарма подруга привела його, марна надія, завтра вона буде почуватися вбивцею…

Лесь метається в клітці. Він робить, що може. Ті з синтетиків, хто дужчий, починають допомагати йому, відбивати ритм, змушуючи власне серце працювати самостійно, пробуджуючи жагу й любов до життя — тільки свою, тільки в собі…

— Ми енергія! Іди зі мною!

Вони підуть. Але дійдуть — не всі. Це правильно. Це природний відбір. Паразитам, які поглинають чужу жагу до життя, не місце на землі — вони все одно не живуть, а існують… Зупинити Завод! Нехай виживають сильні! — так гримлять барабани. Чи так мені вчувається?

Я трясу головою, витрушую чужий ритм. Виходжу вперед — переді мною розступаються. Кладу руки на плечі дівчинці з кісками і красивому хлопцю, який уже ледве тримається на ногах. Поглядом велю — наказую! — Римусу, Мавру, Алексу зробити те ж саме. І ось у низькому підвалі, під білою з патьоками стелею вишиковується коло: ми стоїмо, поклавши руки одні одним на плечі.

— Грай, Лесю! — наказую я, і глухонімий музикант читає слова з моїх губ. На мить запановує тиша…

Я починаю рух. Заводжу коло. Задаю ритм. Лесь підхоплює його майже одразу. Вдаряє по барабанах, на мить здається, що в нього не дві руки, а щонайменше вісім.

Я бачу обличчя тих, хто танцює навпроти: вони розпливаються, розмазуються, і вже не зрозуміти, хто дикий, а хто синтетик. Ритм усе швидший і швидший, я веду його, не щадячи тих, хто став зі мною в коло, хто довірився мені. Хтось спотикається… Триматися! Якщо один упаде — всім кінець!