Слава ЗСУ!

Як і всі, вона запитально звела на мене погляд, спершу байдужий, потім зігрітий упізнаванням. Здивована, звелася на ноги і, не помітивши чужої руки, що ковзнула з плеча, рушила до мене, зрозумівши все з мого погляду. Підвела ближче до гурту й пояснила: це – мій чоловік. Потім я сидів біля неї, пригощався смаженим м’ясом, але в товаристві легкого настрою не було. Може тому, що я затято мовчав, а Марія удавала, ніби все гаразд, аби її колеги чогось не запримітили. Зрештою, вони поставились до мене приязно. Той нахабний хлопак, вочевидь, почувався незручно під накотами хвиль моєї ворожості. Він устав, буцімто за чимось, потім пересів подалі від нас із Марією.

Легке вино після довгої дороги розслабило мою напругу, й обличчя довкола почали здаватися приємними, хтось звернувся до мене з якимось запитанням, я відповів. Невдовзі на чомусь розговорився, у давно забутому завзятті опанував веселого коника і змусив їх уволю насміятися. З-поза жовтогарячих спалахів згасаючого вогнища зблискували до мене чиїсь очі. Помітила їх і Мрія, бо відчув

шкірою, як прокинулося у ній ревниве почуття власниці й воднораз погордлива

зверхність. Раптом вколола мене думка: я – лише засіб підвищити її акції в цьому оточенні. Найперше, гляди, перед своїм довготелесим зальотником. Он що її здатне потішити! Тим-то вмовк і спохмурнів у собі. Моїм новим знайомим це сподобалося, одначе, як тактовність з мого боку.

Першість у розмові якийсь час переходила від одного до іншого, хтось повеселив півдесятком анекдотів, бренькала стиха гітара. Та я відчував, що сподіваються на мене: адже давно тирлувалися в своєму гурті і встигли спрісніти одне одному. Рука Марії лягла на мій зап’ясток і сказала багато ласкавого й ніжного.

Холодна грудка в моєму серці зм’якшилась, воно подобрішало і смуток опанував ним: десь там, в його володіннях, хтось оплакував утраченого цар-птаха.

Де ти, Маріє? Чи здобуду тебе коли?

Відчуваючи на собі очікувальні погляди, – що штовхнуло мене? – попросив гітару, хоч ледь умію взяти кілька акордів. Уловив насторогу Марії, але вона віддалилася разом з усім. Знав лише кілька слів, що зрушились у мені. Коли вони злетіли з губ, – уже не турбувався про наступні: народжувалися самі, оживали з полинового духу, що висів над степом, у моєму серці. Тільки й доводилося стежити, аби панував між ними лад.

Тривало це довго, мені видалося – півжиття. І коли згасло, похопився, що скоїв безглузде. Звів погляд на обличчя перед себе, гадаючи зустріти подив і приховану зневагу, але побачив їх зосередженими, уважно-вивчаючими, навіть зніяковілими – тільки не байдужими.

Яку межу переступив тоді, на їхніх очах?

Жіночий погляд навпроти млоївся до мене, я повернув гітару й сказав: чи не покупатися б нам, мовляв, тільки й мріяв про це, їдучи сюди. Всі радо згодилися й подалися перевдягатися.

Один цар-птах так і вмирав – чи оживав? – самотній.

Між нами з Марією запанувала дивна ніяковість. Не було в ній чогось недоброго, але виявилася вона провісницею недовіри, що вкорінилася згодом на довгі роки. Кілька наших щирих слів, можливо, скосили б її тоді назавжди в безкрайому степу.

Ми довго купалися з усіма, було весело. Давно минула північ, коли наші приятелі подалися спочивати, не так з утоми, як задля нас. І тоді виявилося: нам з Марією звільнили намет. Однак – мені так схотілося – взяли з собою ковдри, пляшку вина, якої не торкнулися потім, і подалися в степ. Ніч та стала нам мов перша й остання. Тоді Марія сором’язливо й ледь чутно вимовила: без тебе, любий, мені не жити, І я думаю: мить розчулення то була чи одкровення?