Слава ЗСУ!

Опанувала тоді мною втіха. Приходив після роботи, або вертався до нашої долини з міста, прохиляв хвіртку, йшов притрушеною білим піском стежиною, ступав на поріг, відчиняв двері – і німб довкола голови Марії сяяв мені назустріч.

Ти сміятимешся й скажеш: з розуму виживає – так писати. Але справді сяяв німб: Марія поралася на кухні, готуючи до мого приходу вечерю, у вікно лилося золото призахідного сонця, вона оберталася назустріч мені, затуляючи його собою, і сяйво тоді линуло від неї.

Траплялося, заходив я з приятелями випити по кухлю пива, або відзначали гуртом по роботі чиїсь іменини. І починалися чоловічі звіряння про любовні перемоги, впереміж з анекдотами, де на всі заставки смакувалося перелюбство. До тих розмов я мав нехіть, мовби вони бруднили нас з Марією. І приятелі визнавали мене, вочевидь, за тюхтія чи нещирого. А мені вони здавалися ніби з іншого світу, якогось без просвітку принизливого для людини, й не міг повірити, що дійсно знаходять радість і задоволення, докладаючи зусиль так жити. Навіщо? Всі вони були одружені й ставилися до жінок і кохання з незлобивим цинізмом. Бо жінки, завдяки своїй натурі, заслуговували, з їхніх слів, ще гіршого. Що то за діти виростуть у таких сім’ях, думав я, і як самі вони живуть одне з одним?

Потому все наше з Марією видавалось нетривким і беззахисним. Боявся, що вона і не здогадується берегти його від лиха. Ятрили мене сумніви: чи стане її бути завжди одним цілим зі мною, не увіриться позліткам ницого існування?

Замість охолонути й занепасти, як то ведеться здебільшого в подружньому житті, мої почуття до неї поступово розгорілися новим вогнем. Мабуть, дивним, бо насторожено косував навкруг, наглядаючи й за Марією: чи не віддаляється від мене, не запопав її той чужий світ? А вона була у свої двадцять сім врівноважена й хазяйновита і не цуралася товариства. В компанії ставала, як на мене, надто приязною до всіх. Добачав тоді я в ній уподібнення іншим і байдужість до мене – розліталися наші долі врізнобіч. Що вже казати про випадки, коли подавалася кудись майже на весь день з приятелькою, чи затримувалася в гурті своїх знайомих. Тоді я достеменно місця собі не знаходив, збавлялось мені віку і щось чорне заносилось у безвісті над моєю долею. Не вивершитися їй без жінки, котрій був би я тим, що й вона мені.

Кожен собі щось надбає років під сорок. Якщо не статки, то, принаймні, життєвий досвід, завдяки якому скептично подивляється на суєту земну. Я, схоже на те, лише упевнився, що з моєї любові до жінки виткалося щось надто дороге для мене, навіщось таки потрібне, якщо потребувало стільки душевних сил і здатне було так владарювати мною. Що з того могло стати? Хіба я знав, але вірив – неодмінно гарне, з найдорожчого, дарованого людині. Тільки б Марія назавжди увірувала в нього.

Так і жив я – солодко й гірко водночас. З лихими передчуттями напоготові. Марія тоді завершила своє університетське навчання й влаштувалася працювати до музею. Двічі-тричі на рік виїздила в експедицію на розкопки, що тривали по місяцю, а то й довше.

Якось – мав два вихідних – сів я на автобус і, проїхавши три сотні кілометрів, надвечір дістався їхнього табору в степу. Застав усіх довкола вогнища – співали, щось смажили до вечері. Якийсь хлопак обіймав панібратськи Марію за плечі, вона й не помічала. Я стояв у сутінках за межею світла й не міг стримати нервового дрожу. Та, врешті, наблизився до них, уп’явшись очима в Маріїне обличчя, сподіваючись з першого його виразу дістати відповідь на свою підозру.