Слава ЗСУ!

Д І М

«Спочатку думалось мені: знічев’я хочеться дізнатися тобі про цей дім, брате. Але буває, – стає мені зовсім самотньо і туск заполонює серце. Очі бачать лише пустку довкола, якої вже ніщо не запліднить. Довго чи недовго так триває, потім я знову притомнію, неначе повертаючись до власної оболонки, якою на хвилю поступався комусь іншому. Та мій слух ще вловлює шерхіт часу, що тільки-но розпадався на порох. І гадаю собі: ось так його, може, чує й він – ти.

У таку мить узяв би на долоню цей дім і подарував його тобі – втішайся ним.

Яким смішним ще буваю сам перед собою, немов закоханий юнак, що тішиться досконалістю світу.

Одначе, чом би й не розповісти тобі про цей дім? Він ще міцний, не занедбаний і я звікував тут не гірше від інших.

Ось так: за вікном щебечуть птахи, зручно вмоститися на дивані, прикрити ноги пледом і, присьорбуючи міцний чай, – пливти в кудись. Пливи й ти назустріч. Хе-хе! Навіщо слова, хіба не порозуміємося подумки? Ця стара жовтогаряча домівля не варта б і згадки, якби не минуло в ній моє життя. Донедавна тут навіть вбиральні не було. Втім, це я трохи наплутав: вбиральні не було в тому триповерховому будинку, де наша сім’я наймала квартиру ще перед війною, правда?

Чому це тобі раптом закортіло переїхати сюди, поселитися в моєму домі? Щоправда, я дедалі більше впевнююся у намірі позбавитися його і перейти в інше помешкання. Придбати маленький будиночок на одну кімнату, щоб не тіснили мене клопітні турботи. Та й те сказати, – цей дім, хоч і стоїть у найкращій місцині нашої долини, і хоч з туристських автобусів завжди милуються ним і показують одне одному, – лише я насправді знаю, чого він вартий нині.

Колись, ще тільки-но ми спорудили його, сідали з Марією на лавочці під стіною, заквітчаною в’юнкими трояндами, і вірили, що це і є щастя. Проїздили мимо авто, пригальмовували, чи й спинялися. Люди висовувалися з вікон, бувало виходили і підступали ближче – подивитися, або й сфотографувати. Я радів за них, що побачили наш дім, і ми не ховалися з-перед їхніх очей, уділяючи їм в своєму серці за приязнь.

Ти знаєш, які то роки були. Я теж устиг дечого набачитися – на війні і після неї. І чи мав би охоту ставити цей дім, якби не Марія? Пам’ятаєш, як, вирушаючи на фронт, познайомив її з батьками? Була мов тендітна квітка в затінку дерев. Ніколи потім не звірялася, чого коштували їй мої чотири фронтові роки, листи з госпіталю, продиктовані медсестрі. Не кажу вже про її працю на заводі, напівголодною здебільшого. Чомусь завжди почувався винуватим, що мусила потерпати за мене, ніби мало випало їй своєї, «тилової» біди.

Ти ж пам’ятаєш: мене демобілізували і ми побралися, за рік до кінця тієї бійні. І ні над чим не вболівав я тоді дужче, аніж через якесь її невдоволене слово. Вираз рідного обличчя, найменший вчинок її ставав справдженням моїм, або ясний день міг зробитися немилим. Влуч мене куля, чи яка інша біда, – життя б тільки вкоротила. Насправді вбити судилося б лише Марії, – раптом розлюбила б чи покинула. Вона, мабуть, те відчувала, але сприймала якось по-буденному, не надаючи особливого значення.

А я через кожну дрібницю, – потанцював з нею хтось, забарилася десь, посміхнулася сторонньому чоловікові, – потерпав так, ніби йшлося про вічність моєї душі.

Цей дім я не зводив, – сотворяв наше майбутнє. Марія прийняла будинок, вигадливі пристосування в ньому як належне, а все ж я почувався, неначе визнала мене остаточно.