Слава ЗСУ!

Розділ VII

ВОСЕНИ

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло. Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи на те, що члени «поганого товариства» були дома. Я зовсім звик до них і став на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним носом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки «професор», як завжди, був заглиблений в свої складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав з «сім’єю» описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкривалося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках, і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одноманітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти, тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий, то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила на повітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземелля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмоктуючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого лежала в„постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили розважити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її слабенького сміху.

Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством», сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж дорогою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я був потрібний — я відчував, що моя поява завжди викликає рум’янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.

На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли сонячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкритими очима, на щоках жеврів рум’янець; здавалося, вітер, що обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це тривало недовго…

Тим часом над моєю головою також стали збиратися хмари. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка, я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Януша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:

— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, проте уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби удари нагайки.

— Не вірю жодному слову… Що вам треба від цих людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а письмовий ви повинні довести… Мовчати! Це вже моя справа… Не бажаю й слухати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той більше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею, а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Тибурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скривився: