Слава ЗСУ!

Вони дісталися до Андріївського узвозу — одне з найвідоміших і найкрасивіших вулиць Києва. Перлина Подолу! Творчий центр або його ще називають музеєм просто неба, де традиційно проводять фестивалі мистецтв, концерти, художні виставки, ярмарки, Дні Києва... Тут розташовано безліч картинних галерей та сувенірних магазинів. Також є академічні театри "Колесо" і "Театр на Подолі". Красувалася Андріївська церква.

— Дивись, Злат! — Ярослав показує великий мурал на українську тематику. — Я брав участь у його створенні. Як тобі?

— Ого! Дуже красиво! — захоплено вигукує Злата. — Ти малюєш?

— Ага. Архітектор повинен бути художником, — сміється Ярослав. — Коли є натхнення, займаюся живописом. Мені дуже подобається вуличне мистецтво. Хочеш, я у твоєму під'їзді сходовий майданчик розмалюю?

— Хочу! Це було б чудово!

— Тоді домовились!

Через недовгий час вони вже гуляли по Воздвиженці. Дуже гарне і затишне місце!

— Пити хочеш? — Ярослав дістає з рюкзака пляшку з водою й подає її Златі. Вони присіли на лавочку, щоб трохи відпочити, а потім попрямували до Пейзажної алеї...Це особливе місце в історичному серці Києва. Тут панувала незвичайна атмосфера. Повітря насичене древньою історією міста, але разом з тим, відчувався дух новизни і креативу. На «Пейзажній алеї» розташований дитячий сквер. Територія облагороджена і оформлена оригінальними скульптурами, фонтанами та лавами. Також побудований майданчик на тему казки "Аліса в країні див"... Всього не перерахуєш. Неординарний підхід! Кожну деталь оформлення скверу перетворили на шматочок чарівництва. Не менш була приємна прогулянка і в іншому кінці алеї, біля Національного музею України. Можна зупинитися і загадати бажання біля стародавньої липи. Звідси відкривається чудова панорама Подолу й Дніпра.

День пройшов дуже швидко. Злата з Ярославом і озирнутися не встигли, як вже треба повертатися додому.

— Дякую тобі. Це був чудовий день! — дякує Злата, коли вони вже стояли біля її будинку.

— Послухай, Злат... — Ярослав намагається затримати дівчину хоча б на мить. — Я хочу дещо сказати тобі... — несміливо вимовляє він, не наважуючись сказати.

— Сказати що?

— Ти дуже мені потрібна. І я ... — з почуттям вимовляє Ярослав, продовжуючи тримати її за руку.

"Ні, тільки не це!" — промайнуло в її голові.

— Ні! — нервово випалює вона і відсмикує руку від нього.— Мовчи! Не говори нічого! Не треба... Я прошу тебе... Не треба...— благає вона. Її голос ставав все тихішим і починав злегка тремтіти. Дівчина повільно задкувала до входу під'їзду, все ще дивлячись йому вслід. Потім вона різко розвернулася і зникла за дверима.

— Злато! Стривай! Та що з тобою? — Ярославу хотілося кинутися за нею. Але він розумів, що зараз краще цього не робити. – Я кохаю тебе! — прошепотів Ярослав. Але дівчина вже не чула цих слів.

Злата увійшла в квартиру. Не вмикаючи світло, вона відразу підійшла до вікна, яке виходило на двір. Ярослав ще не пішов, він сидів на лавочці біля будинку і, про щось глибоко задумавшись, нервово потирав скроні. Злата чудово усвідомлювала, що йому зараз погано. В неї з'явилося раптове бажання вибігти до нього і обійняти. Але вона лише доторкнулася долонею до вікна.