Слава ЗСУ!

— Я не знаю всіх подробиць, але якщо вони дійсно кохають один одного, то вони все подолають і все у них буде добре.

— Сподіваюся на це. До речі, ти так і не сказав... У тебе тут все в порядку? — Кіра завжди цікавилася, як йдуть справи з кафе, і навіть часто допомагала Антону.

— Ну як... Якщо не вважати, що днями намічається перевірка. Метушня, потрібно все проконтролювати. Ось сьогодні довелося зробити зауваження на кухні, на деяких продуктах не було стікерів. Але це поправимо, я думаю, що все має бути добре... — запевняє він.

— А з Ігорем бачився?

— Так, він був тут. Ми посиділи, поспілкувалися. Правда, не довго, йому треба було кудись йти.

— Зрозуміло. Ну що? Додому?

— Так, звичайно, кохана. Лише кілька хвилин почекай мене... Мені треба дещо перевірити. Я скоро.

Кіра мовчки кивнула у відповідь.

Розділ 7

Міська прогулянка

(Зізнання)

Я кохаю тебе тому, що весь Всесвіт сприяв нашій зустрічі

Пауло Коельо

Спекотний червневий день. Київ купався в сонячних променях. Небо блакитне,чисте,бездонне. Час від часу по ньому пропливали пухнасті хмари. Продовжував цвісти бузок. По паркових алеях проносилася легким вітром біла хуртовина з тополиного пуху — така собі "зима" в пухнастих теплих снігах.

Злата поверталася з магазину і несподівано почула, що її кличе знайомий голос. Дівчина обернулася.

— Ярославе? Привіт! — вона вже перестала дивуватися несподіваним появам Ярослава. Він ніби з хмар спускався.

— Привіт, Злат! Тобі допомогти? — хлопець кивнув на пакети, які дівчина тримала в руках.

— Ні,дякую. Я вже майже прийшла. Та й мені не важко. Ти звідки?

— До клієнта їздив з приводу замовлення. Ти як?

— Я? Краще всіх... — ледве чутно відповіла Злата.

— Не хочеш прогулятися? — пропонує Ярослав. — Ти давно була на Подолі?

— Давно вже. Прогулятися? Не знаю. Мабуть, ні.

— Ну, Злат... будь ласка! Думаєш, я не розумію, що швидше за все ти зараз не будеш зайнята. Я дуже хочу провести з тобою час. Чому ти уникаєш мене? Що сталося? У тебе точно все гаразд? — він пильно подивився на неї. Його погляд був таким глибоким, в ньому було стільки щирості, ніжності... Це не пояснити! Здавалося, що такий погляд міг запросто розтопити серце навіть самої Снігової Королеви.

— Не турбуйся! Все добре. Чесно. Я просто... — Злата спробувала посміхнутися, але в її очах було зовсім інше. У них було стільки смутку і відчаю! Ще трохи і її очі наповняться сльозами, і тільки сонячні окуляри не видавали їх.

— Так, що? Згодна? Заодно я тобі дещо покажу. Будь ласка... Ти ж не відмовиш "нещасному"? — уст Ярослава торкнулася посмішка. Він зобразив благальне, зворушливе обличчя, нагадуючи Кота в Чоботях з мультфільму "Шрек". Злата тихенько засміялася.

"Такий смішний".

— Добре, — здається вона. — Я тільки пакети занесу. Зараз повернуся...

Після невеликої прогулянки біля річкового вокзалу, Ярослав і Злата сіли в фунікулер. Він взяв її долоню в свою руку і Злата відразу відчула потік душевного тепла, близькості. Іскра проскочила миттєво. Це не можна висловити словами. Таке відчуття, що вони знали один одного вічно. Злата внутрішньо чинила опір цьому і не дозволяла почуттям вийти назовні. Але з іншого боку, вона зараз відчула себе такою бажаною! Дівчина лише мовчки глянула на Ярослава, так і не наважуючись прибрати свою руку.