Слава ЗСУ!

— Так. Звичайно. Я дозволяю, — посміхається Кіра. Друзі з великим апетитом їли шашлик, насолоджуючись природою, спілкуванням один з одним.

Вечір підкрався непомітно. Тихо шуміли сосни. Сонце ховалося за обрій, розмальовуючи небо. Місяць ще не зійшов, але зірки вже почали з'являтися. Вони виблискували по небу, як діамантовий пил та уламки сапфірів. Тільки на узбережжі можна побачити стільки зірок, набагато більше ніж в місті.

Ярослав прокинувся серед ночі й побачив Злату біля тліючого багаття. Схоже, що дівчина час від часу підкидала хмиз у вогонь. Обійнявши коліна, Злата дивилася на відображення місяця у воді. Ніч наповнювалася магією і таємничістю темряви. Місячне сяйво падало на обличчя дівчини і додавало їй містичного образу. Її волосся було розпущене і прикривало майже всю спину. Вона була схожа на русалку, що вийшла вночі на берег. Щоб не злякати момент, Ярослав завмер на місці і, милуючись, мовчки дивився на Злату.

"Вона неймовірна!"

Через кілька секунд він тихенько підійшов до неї і накинув їй на плечі плед. Дівчина здригнулася, відразу ж повернувшись в реальність.

— Ярославе? Це ти... Дякую. — зворушена його турботою, Злата щільніше закутується в ковдру.

— Вибач! Я налякав тебе? — Ярослав сідає поруч. — Не змерзла?

— Трохи, — відповідає Злата. — Вночі стає трохи холоднувато.

— Як твоя нога? — все ще хвилюється Ярослав.

— Нормально. Вже майже минуло. Ти чому не спиш?

— Не спиться чогось. А ти чому? — від нього прозвучало зустрічне питання.

— Я трохи поспала. Прокинулась несподівано. Вирішила посидіти. Ніч така чудова!

— Таак. Небо дуже гарне. І ці зірки... — Ярослав піднімає очі на нічне небесне поле. — Вони дивовижні!

Злата і Ярослав деякий час просто мовчки сиділи поруч, занурившись у свої думки. Вони насолоджувалися цим моментом. Романтичним моментом. Вночі слова зайві — у неї своє божевільне життя за зачиненими дверима.

— Там у термосі є чай. Хочеш? — Ярослав першим порушує тишу.

— Хочу. Але не чаю... Вина! — з грайливістю відповідає Злата.

— Зараз! — Ярослав піднімається з місця і прямує в бік табору. Він повернувся вже через пару хвилин.

— Тримай! — налив обом вина, хлопець подає стаканчик дівчині. — Це, звичайно, не келих, — сміється Ярослав. — Але на природі це теж непогано.

— Дякую, — Злата зробила маленький ковток. — Сплять? — вона кивнула в бік наметів.

— Сплять. Міцно. Злат... — Ярослав знову зважується на розмову. — Я хочу запитати...

— Що?

— Чому ти уникаєш мене? Ти ніби не довіряєш мені. Чому? — він уважно дивився їй в очі. — Ось навіть зараз ти поруч, так близько. Така прекрасна. І в той же час, далека... Як ці зірки.

— Знаєш, — зітхає у відповідь Злата. — У нас настільки важкий менталітет. Довіряти людям дуже складно. Суспільство нав'язує нам свій образ дій і тисне, якщо ми наважуємося йому не підкоритися, — вона дивиться кудись у далечінь, ніби розмовляє сама з собою. — І якщо ти відрізняєшся від інших, тебе не сприймають і нізащо не мають. Ти — ніхто.