Слава ЗСУ!

— Навіщо? Про яке щастя ти говориш? Щоб мене знову назвали безплідною скотиною, а потім кинули, як не потрібну річ? Ти цього хочеш? — голос Злати, тремтів від хвилювання, а по обличчю все ще текли рясні сльози. — З мене вже досить!

— Ти думаєш, він не зрозуміє? По - моєму, Ярослав дуже класний. Він не схожий на якихось цинічних хлопців.

— Та він просто ідеальний! — із захопленням говорить Злата, погоджуючись з Кірою. — Це і лякає. Потім такі розчарування можуть бути! Від інших знаєш чого очікувати.

— Злат, але люди ж різні. Не потрібно всіх під одну "марку". Ти сама прекрасно розумієш. Не мені говорити тобі про це. Ти ж психолог!

— Психологами просто так не стають... — тихо промовила у відповідь Злата.

— Що лікарі кажуть? Невже ніяких шансів? Все ж таки двадцять перше століття на дворі. Медицина не стоїть на місці.

— Я вже так втомилася бігати по цих кабінетах. І від цих нескінченних таблеток, якихось гормонів. Я вже ніби змирилася, втративши всяку надію. Я намагалася боротися. Але доля, мабуть, вирішила все по-іншому. Я навіть навчилася жити з цим. А що ще мені залишається робити? Та й не потрібно гнівити Бога. Є люди, яким набагато важче, ніж мені. І фізично і морально. Мені здавалося, що я все відпустила — біль, образи... Свої мрії, щастя. Потім з'явився Ярослав. Звідки він взявся на мою голову? Наче з місяця звалився! - Злата була в розпачі, але вона спробувала посміхнутися, згадуючи той квітневий вечір, коли вони несподівано познайомилися. - Я ніколи такого не відчувала. Це щось потужне, справжнє... І воно сильніше за мене.

— Це — кохання! — усміхнулася Кіра і знову щиро обняла подругу: "Слава Богу, вона хоч почала проговорювати..." — Так може і не варто цьому опиратися і йти наперекір долі? Я не думаю, що Ярослав так просто відступить.

— Я не сильно й стримувалася, — Злата підняла свій погляд і пильно подивилася Кірі в очі. — Коли він поруч, весь світ для мене припиняє своє існування. Всі мої думки тільки про нього. Як мана! Ще та ніч... — Злата занурилася в зовсім недавні спогади.

— Стривай - но! Яка ще ніч?! — дивується Кіра. — Невже ви... Коли?! Хоча.. Я, здається, зрозуміла. Водосховище? — здогадується вона. Злата в підтвердження киває у відповідь.

— От негідник! — сердиться Кіра. — Все ж таки всі чоловіки однакові! — в її голосі чітко відчувалося розчарування. — У них тільки одне в голові.

— Та зачекай! — перервала її Злата. — Справа не в ньому. Це як би з моєї ініціативи.

— Таак... Ти не перестаєш мене дивувати, подружко. Виявляється, я тебе не зовсім знаю. Не очікувала. Це добре, що ти його захищаєш... Ну і як? Розкажи! — очі Кіри загорілися від цікавості. — Я вся в увазі.

— Ти хочеш про це поговорити? — Злата посміхнулася крізь сльози. — Це була дуже чарівна ніч. Незабутня, неймовірна ніч. Тільки давай я краще уникну подробиць, гаразд?

— І що ти збираєшся робити?

— Не знаю я! — Злата від безвиході закрила обличчя руками. - Не знаю!!! Я повинна забути його! Розумієш? Забути! Тому, що далі буде ще важче. А поки я поїду до батьків. У мене відпустка через кілька днів.

— Як "поїдеш"?! Злато... — засмутилася Кіра. — Я не хочу, щоб ти їхала.