Слава ЗСУ!

— Це не я, це — доля! — жартує Ярослав. — А якщо серйозно, я просто недавно отримав в Києві нову роботу в одній будівельній компанії і тепер тут неподалік наймаю квартиру. Ось вийшов в магазин і несподівано побачив тебе. А ти що тут робиш?

— Ми з друзями домовилися зустрітися, посидіти в суші - барі, — розповідає Злата. — Подруга повинна зараз під'їхати. Звідси не так вже й далеко, тому ми з нею вирішили пройтися пішки. Погода чудова! Ось чекаю її. І як не дивно це б не звучало, я теж живу тут неподалік.

— Нє, ну це точно доля! — сміється хлопець. — Може, зустрінемося якось? Поспілкуємося.

— Це ти мене на побачення запрошуєш? Чи як? — кокетливо запитує Злата. Але тільки тому, що у неї сьогодні був гарний настрій, а насправді, вона не збиралася з ним нікуди йти.

— Типу того. Ну то як? Згодна?

— Ок. Потім зателефонуємо, — ввічливо відповіла йому Злата. — Подруга ось уже йде, — вона кивнула на яскраву блондинку з блакитними очима, яка стрімко наближалась до них. — Бувай! Була рада тебе побачити.

— Я теж. Бувай! Сподіваюся, ще побачимося, — прощається Ярослав, прямуючи в іншу сторону.

— Хто це був? — з великою цікавістю запитала Кіра, підійшовши ближче до подруги.

— Так ніхто. Просто повз проходив.

— Ага, так я і повірила! Цей "ніхто" повз проходив і, побачивши тебе, вирішив з тобою поговорити, так? — саркастично пирхнула Кіра. — Я думала...

— Іноді ти занадто багато думаєш, а це — шкідливо! — перервала її Злата, тихенько хіхікнувши.

— І так завжди ... — приречено зітхає Кіра. — Скажи хоча б, як його звуть.

— Вгамуйся ти! Ярославом його звуть. Та й взагалі ... Це не має ніякого значення! Ходімо вже. Решта, що там? Телефонувала їм? — Злата швидко переводить тему.

— Вони теж скоро будуть. А він нічого так ... Симпатичний хлопець, — Кіра не заспокоюється. Злата у відповідь лише похитала головою і закотила очі.

Дівчата увійшли в суші - бар. Всередині закладу було дуже затишно і світло. Атмосфера, яка тут панувала, відповідний інтер'єр сприяли приємній бесіді і дозволяли відвідувачам закладу трішечки поринути в Японію. За столиком біля вікна їх нетерпляче чекали двоє хлопців, які помітивши дівчат, жестами покликали до себе.

— Нарешті! Дівчата, де ви ходите?! — обурюється хлопець, якого звали Антоном.

— Ми вже зачекалися вас! Ну скільки можна? — приєднується до Антона його друг Ігор.

— Нє, нормально взагалі? І це замість "привіт"! Я не зрозуміла, що за "наїзди"? — обурюється Кіра. — Між іншим, дівчатам можна трохи і спізнитися ... — виправдовується вона, сідаючи поруч з Антоном.

— Ну так ... Звичайно, це сильний "аргумент"! Трохи?! Ми вас вже більше години чекаємо! - не поступається Антон. Він цілує та обіймає Кіру. — Ми вже і без вас суші замовили. На свій розсуд.

— А ти що вже скучив за мною, коханий? — як ні в чому не бувало, Кіра ніжно посміхається і, немов кошеня, притискається до Антона.

— Звісно.

— Вибачте, друзі! Ми з Кірою вирішили пішки пройтися. Та й заодно нам потрібно було дещо обговорити по дорозі. Так, жіночі справи ... Ось і затрималися, — пояснює Злата винуватим тоном.