Слава ЗСУ!

Конкурс вже закінчився. Ярослав піднесеному настрої повертався в готель. Він поспішав до своїх друзів. До Злати. Ярослав за цей короткий час вже встиг скучити за нею і хотів якнайшвидше побачити. Тим паче йому було що сказати Златі.

Кіра проходжувалася недалеко від готелю. Помітивши наближення Ярослава, вона кинулася йому назустріч.

— Ярославе! Нарешті ти повернувся! Ну що? Як там справи?

— Зараз я вам все розповім. А ти, що тут одна робиш? Де всі?

— Я Злату шукаю. Вона зникла кудись, — Кіра схвильовано озирається по сторонам, сподіваючись, що Злата десь поблизу. — Я не можу їй додзвонитися. Антон в інший бік пішов. Може десь побачить її ...

— Як "зникла"?! — Ярослав відчуває, як по тіло пробігло нервове тремтіння. — Її хіба в номері немає? Де Вероніка і Ігор?

— Вони вдвох гуляти пішли. До львівської ратуші, начебто... Коротше, кудись розбіглися!Разом, називається, приїхали! Злата невідомо де ... Я вже не знаю, що й думати! Тебе теж довго не було, — пробурчала Кіра, не приховуючи свого невдоволення.

— Що за претензії, Кіро? Я ж попереджав, що до Львова у справах їду, — з серйозним виразом обличчя і суворим, твердим голосом відповідає Ярослав на закиди Кіри. — Де Злата ?! — в серцях вигукує він, дістаючи свій телефон.

— Марно, — відмахнулася Кіра. — Я намагалася вже. Вона не відповідає.

Цієї миті до них підійшов Антон. Трохи віддихавшись, він простягнув руку Ярославу.

— Привіт, друже! — вітається він з другом, якого за день ще не бачив. Злегка кивнувши у відповідь, Ярослав мовчки потиснувши йому руку. Зараз його думки зайняті зовсім іншим. Почуття раптового страху за Злату змішалося з розгубленістю. Він все сильніше відчуває, як усередині його починає колотити, а хвиля паніки накочувалась та нещадно набирала обертів. Ярослав, немов крізь шар води чув голоси друзів.

— Ну що там? — нетерпляче запитує Кіра, звертаючись до Антона.

— Її ніде немає, — Антон розгублено розводить руками. — Ніяк не збагну, де вона може бути.

— Блін, що ж робити? Де її шукати? Та ще в чужому місті! — Кіра починає хвилюватися не на жарт. — Скоро звечоріє вже. До того ж гроза намічається, — вона тривожно піднімає очі на небо, яке загрозливо натягалося темними нагнітаючими хмарами.

Минуло трохи більше години, але ніби ціла вічність. Весь цей час всі троє перебували в холі готелю на першому поверсі і в тривожній напрузі чекали Злату. Вона досі так і не з'явилася. Всі спроби їй додзвонитися були безуспішні. Ярослав нервово походжав з місця на місце. На ньому лиця не було — ніби всередині згасло світло. Його похмурі настирливі думки плуталися в павутині мозку, який від рою цих же думок, закипів, немов пісок в пустелі.

— Ярославе, ти сядеш, врешті-решт? В очах уже миготить! І так . Заспокойся, будь ласка! — наполегливо просить Кіра, хоча у самої нерви були на межі. Антон час від часу виходив перекурити від хвилювання.

— Ти Вероніці чи Ігорю телефонував? — запитує Кіра, коли він знову повернувся до них. — Мій телефон розрядився саме ...

— Ігорю телефонував. Вони вже скоро будуть, — Антон сідає поруч з Кірою і обіймає її за плечі.

— Слава Богу! — з полегшенням видихнула Кіра.

— Як він? Може мені поговорити з ним? — Антон кивнув на Ярослава, який тримався осторонь. Притулившись спиною до стіни, Ярослав сів на підлогу. В одній руці у нього був телефон, а іншою він запустив пальці в своє густе чорне волосся. Опустивши голову, він ховав свій померклими неспокійний погляд і, не помічаючи нікого навколо, повністю занурився в себе.