Слава ЗСУ!

— Він трохи не в собі, — тихим голосом відповідає Кіра. — Краще не чіпай його. Та й навряд чи він буде зараз розмовляти, — У Кіри в грудях все стискалося від болю, коли вона дивилася на Ярослава — його очі потьмяніли, але в надії виблискували холодним блиском зірок. Навіть в цьому емоційному стані Ярослав був надзвичайно гарний ! Від нього неможливо відвести погляд. У ньому було стільки чуттєвої глибини, красивого смутку! Здавалося, що ця людина була абсолютно з іншого світу.

— Гаразд, — погоджується з нею Антон. — Я зараз повернусь.

— Знову?! — обурилася Кіра. — Може досить уже ?!

— Та не курити я! В номер йду. Я скоро, — каже їй Антон з легким роздратуванням у голосі. Підійшовши до Ярославу, він мовчки поклав руку йому на плече, але Ярослав не зреагував на цей жест. Не кажучи ні слова, Антон лише з жалем похитав головою та попрямував до свого номеру...

Темне небо невблаганно здригалося гуркотом грому і розривалося яскравими спалахами частих блискавок.

— Усе! Я так більше не можу! Я піду шукати її, — Ярослав раптово піднявся з місця, після того, як пролунав черговий гуркіт грому.

— Ну й куди ти підеш в грозу? Не вистачало ще за тебе хвилюватися! Давай почекаємо ще трохи, — благає Кіра. Вона підбігла до Ярославу, щоб зупинити його. — Будь ласка!

— Я не можу сидіти, склавши руки! Потрібно щось робити! Раптом з нею щось трапилося!

— Та що ти кажеш таке! — злякано вигукнула Кіра. — З нею все буде добре! Злата скоро повернеться! — намагається вона переконати Ярослава та й себе заодно. Не слухаючи Кіру, він вже попрямував до виходу.

— Та куди ж ти? Повернись! — відчайдушно крикнула йому Кіра і від безвиході тупнула ногою.

"Злато, ну де ж ти" — це мабуть, єдине питання, яким вона задавалася в останні півтори години.

_______

Прискорюючи крок, Злата дзвінко цокала каблучками по мокрому асфальту. Теплий літній дощ з неймовірною щедрістю мив місто і ніжно пестив шкіру, скочуючись чистими краплями до куточків губ. Після спекотних днів він стає таким бажаним! Вечір підкрався тихо, непомітно, вже засвітилися вуличні ліхтарі і жовтими очима проводжали силуети, завзято підморгуючи один одному.

Дівчина вже наближалася до готелю, коли Ярослав вийшов на вулицю. Помітивши її, він миттю побіг їй назустріч.

— Златочко! Нарешті! Де ти була?! — його голос ще тремтів від хвилювання. Ярослав відчув таке неймовірне полегшення! Він ніби заново народився і був шалено щасливий бачити її перед собою цілу і неушкоджену, хоч і наскрізь промоклою. Як же він злякався за Злату! За той недовгий час, поки її не було і Ярослав не знав де вона, і що з нею, він в черговий раз переконався, що це чарівне створіння з яскравими виразними очима, милим "дитячим" обличчям, яке нагадувало казкову фею, було найбільшою коштовністю в його житті. Його золото. Його Злата. Її хотілося любити, оберігати всіма силами і не відпускати від себе ні на крок. Струмочки сповзали по її щоках, а довге волосся прилипло до шиї та вух. На обличчі Ярослава відбивалося бажання зібрати з її щічок краплі теплими губами. Давши волю своїм почуттям і емоціям, які раптово змінилися, створюючи своєрідний "контраст", він обійняв її так міцно і нестримно. Злата отямитися не встигла, як возз'єднавшись мокрими тілами, вони розчинилися в солодкому поцілунку під водоспадом з небес, повністю заблукавши удвох. Їх колотило чи то від дощової прохолоди чи то від жару почуттів та відчуттів. Ця мить належала тільки їм.