Слава ЗСУ!

Всеволод Нестайко

Дивовижні події в шостому «Б»

Повість

РОЗДІЛ І,

в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію

    Лесик був фантазер.

Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями.

Або коли Лесик дивився якийсь фільм фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.

Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися. Том Сойер і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом з Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа і т. д. і т. п.

Однокласники тільки очима кліпали.

Навіть піонервожатнй Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:

— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!

Жора — цілковита Лесикові протилежність.

Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Жору торік навіть показували по телевізору.

Лесик і Жора — друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою. Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших. Хоча, до речі, старший саме Лесик (правда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність.

Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою:

— Ну! Це несерйозно.

Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Час від часу Жора «впливає» на Лесика:

— Ну, що ти, чесне слово, як маленький. У шостий клас уже ж перейшов... Зараз такий час. Епоха НТР. Комп'ютеризація суспільства... Вперше з'явився інструмент, що покращує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор... А ти — як дитина. Граєшся у різні фантазії.

Лесик якось не витримав:

— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку.

Жора дуже здивувався:

— А... а звідки ти знаєш... про Монтеня?

— Тато сказав, — чесно признався Лесик.

— А... хто такий Монтень?

— Точно не скажу. Якийсь француз... Чи то філософ, чи то письменник... здається... До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, з гри. Ото як ми грали у «ліс», добиралися до своєї хати, тікали від лісових мешканців... Не так?

— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!.. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою... От вибрав би ти собі щось функціональне... якесь захоплення. Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно...

Але в Лесика з «функціональними захопленнями» нічого не виходило. Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав. Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художннк, і художник-дід). Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.

— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо. Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.

Лесикові цікаво було тільки фантазувати.

Отакі це хлопці.

А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.

Сьогодні мав приїхати дорогий гість із Москви, колишній учень їхньої школи, а нині Герой Соціалістичної Праці, академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький.

Його чекали вже давно.

Академік обіцяв приїхати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідних місць. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».