Слава ЗСУ!

— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.

— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі... Хоча цибуля без хліба й солі не піде.

— Ну, ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.

— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.

Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!... І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.

— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.

Перезирнулися ми та як дременемо, — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам... Біжимо, хекаємо... Аж раптом ти:

— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.

— Тьху! — кажу. — Так що ж ти голову морочищ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти...

— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.

Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.

— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.

— Що за мастодонт? — питаю.

— Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.

— Не хижак?

— Та ти що! Травоїдний.

— О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.

— Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.

— То що ж ми їстимемо?

— Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні...

— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!

— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

— Яким-яким?

— А таким. Один з'їв, помер, інші вже того не їдять.

— Цей метод нам не підходить, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.

— Ну, тоді будемо голодувати.

— Що ж, значить, будемо... Хоч би водички випити. А то спрага вже така...

— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що...

І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива. У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання...

А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім втратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.

Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо. А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь. Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої.

— Н-ну... ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш... — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.

— Х-хіба я з-знав, що т-тут т-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти.

Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ з вітром. Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?

— Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.

— Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени... А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І... і антициклони.

— Е-егеж...

Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь.

І думаєш, стало краще? Навпаки!

Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас мокрих з усіх боків.

Вззз... Вззз... Вззз...

Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!...

Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.

От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б, здається, віддав за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.