Слава ЗСУ!

— Та... були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину. І вже в спектаклях виступає в кордебалеті. Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором гастроному. Так ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили. Якісь ковбаси, тверді, як залізо... Це таке образне порівняння... Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром. А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я півтарілки з'їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло. Бас! Уявляєте? До речі, він живе в одному дворі з Олегом Блохіним і Іриною Дерюгіною...

І отак на кожному кроці в нього — або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник. Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони лауреати для нього звичайна річ, нічого особливого. Просто це його оточення, його середовище.

Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом з тим дивився на всіх звичайних людей із щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність.

Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого, наче до друга. Такої вже він був вдачі.

Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори.

Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато — доктор, а мама — кандидат наук. Хоч і не лауреати, але все-таки...

Лесик і Жора прекрасно розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали. Воно було, як то кажуть, на поверхні.

Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.

— Надто ми з тобою інтелігентні, — зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.

Та не думайте, що Агашкін — яскраво виражений негативний тип. Що він такий уже й противний.

Зовсім ні. Було в Агащкіні щось гарне й навіть привабливе. Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри.

— Чілдрени!... — Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як «чілдрени» до хлопців не звертався. — Чілдрени! Гайда на схили на дуб д'Артаньяна!

Хлопці перезираються — що за дуб д'Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз: всьому свій час, потім дізнаєтеся. Хлопцям, звичайно, цікаво.

І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.

Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:

— Вперед! — І загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!

Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали.

— Значить, так, чілдрени, — сказав Агашкін. — Дуб д'Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає шось цікаве.

Першим, звичайно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб д'Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко. Завжди чистенький, акуратненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки й скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.

Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку і, урочисто сидячи иа ній, видудлив пляшку «пепси-коли», яку завбачливо захопив з собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нашо він по дорозі купив її, але й сам не пив, і не частував нікого).

Сидячи на дубі д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:

— Шановні чілдрени! Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе на культрозвагу в Музей побуту чи в дитяче кіно. Треба самому бути творцем свого щастя.

Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:

— Тю! Дуб д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Як у дитсадку...

Лесик з ним не погодився:

— Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.

Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну.

Лесикові було досадно.

У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. Їх можна було тільки розказувати.

Через два дні Агашкін знову сидів на дубі д'Артаньяна у вінку і пив «пепси-колу». Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували. Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, шо ледь трималися на одній петлі. Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об'єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної петлі. Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі д'Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив.