Слава ЗСУ!

Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.

Мабуть, Агашкін помітив це. Ще через кілька днів на дубі д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.

Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.

Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці.

— У кожну парту вмонтовано мікрокалькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проекційний апарат, кіноапарат і «Лектор-600» — автоматичний діапроектор. Отут, у спеціальному приміщенні, — шкільна ЕВМ. Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх бажаючих, навіть з молодших класів, допомагають оволодівати «другою комп'ютерною письменністю»...

— Між іншим, — докинув Жора, — є комп'ютер-педагог.

Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: «Вибачте, я помилився». Якщо не вибачиться, машина автоматично вимикається.

— Причому при роботі на комп'ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно. Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу. У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.

— Катастрофа! — жахнувся Агашкін.

Усі засміялися.

— До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що засвоює звукові сигнали.

— Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.

Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.

— Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться.

— Не хвилюйся. Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже...

— Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.

— Мій тато, — опустив очі Жора.

Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д'Артаньяна і тримав у руці пляшку «пепси-коли», не наважуючись пити. А Вася Агашкіи вигукував знизу:

— Слава Жорі Комп'ютеру! Слава! Слава! Чілдрени, славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у руці ту пляшку вже півгодини...

Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі д'Артаньяна Жорі, але по справедливості місце належить, звичайно, йому, Агашкіну.

І коли Жора, сидячи на дубі, раптом сунув руку в кишеню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: «Вибачте, але мені треба вже бігти на підводне плавання», Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке.

Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чого ні в кого нема.

— От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члена-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми. Дев'ятнадцяте століття, вісімнадцяте... Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації. По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі...

І в усьому тому головне було, що унікуми належали не комусь, а його Агашкіна, родичеві, — отже, майже йому самому, Агашкіну.

Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!

І одного разу тато сказав йому:

— Я дістав дідові фарби, які йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Знайдеш?

— Знайду. Занесу! Про що мова? Давай!

Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.

Дід зустрів його радісно й гучноголосо:

— Приніс?! Ну, безумство, цінний чоловік! Давай!... Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося. Поспішаю. — І дід подряпався на риштовання.

Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.

І тут при виході побачив на долівці кілька шматків штукатурки, прихилених до стіни. На них були якісь бліді кольорові смуги — жовті, рожеві, голубі.

«Мабуть, частина фрески — настінного живопису», — подумав Лесик.

Коли він ще заходив у храм, то звернув увагу на темиу бронзову дошку на стіні праворуч з викарбуваними словами: «Церква Різдва Богородиці (1696 рік). Охороняється державою».