Слава ЗСУ!

1696 рік. Сімнадцяте сторіччя.

«Унікум», — наче хто сторонній проказав це слово.

В уяві виник Агашкін.

Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.

Ніде нікого.

Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й кинувся геть.

Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього. І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври. І той солдат з дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного «Ікаруса»...

Уламок штукатурки неприємно холодив груди.

«Я тільки покажу... Тільки покажу й відразу однесу назад. Тільки покажу».

Дома Лесик поклав «унікум» у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір відчував себе державним злочинцем. Там же на дошці написано: «Охороняється державою», а він...

Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й сказав: «А-а, батя... Здрастуй... та нема за що...» — Лесик завмер.

Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав. Видно, дід чи не помітив, чи... хто його зна.

Який довгий був той вечір!.. Жори не було. Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.

Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:

— Тс!.. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти... дивись... обережно... — Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну.

— Що таке?

Лесик дістав «унікум» з портфеля і розгорнув газету:

— Фреска. З храму Різдва Богородиці. Мій дід реставрує. Сімнадцяте сторіччя. Охороняється державою.

Агашкін розкрив рота:

— Ну-у?!

«Втер-таки носа!» — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.

— Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!.. Та почекай. Що я — з'їм?.. Дай роздивитися.

Підійшов Ясик Гриценко:

— А що це у вас?

— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці, — Агашкій говорив так, наче то був його «унікум» і Лесик до нього не має аніякісінького відношення.

— Дай! — ображено мовив Лесик.

— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.

Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.

— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати «унікум» з рук Агашкіна, але той не пускав:

— Та чого ти? Ну! От...

— Дай! — Лесик з усієї сили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, «унікум» описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й...

— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика.

Вони перехилилися, глянули вниз.

У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.

— Ох ти!.. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя...

Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:

— Та яке там сімнадцяте!... Хи-хи! То я пожартував... Це... таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.

Лесик отетеріло глянув на Агашкіна.

У цей час перерва закінчилася — продзвенів дзвінок.

Агашкін і Гриценко побігли на свої місця.

Лесик сидів, втупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель.

У грудях його була холодна порожнеча.

Що ж тепер? Як же тепер?

«Охороняється державою...»

За це ж і судити можуть.

А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто.

«Звичайний шматок штукатурки».

А може, й справді... Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш. На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи.

А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер...

Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви.

Тепер уже виходу не було.

І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:

— А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів...

— Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. — А то — «унікум», «сімнадцяте сторіччя»! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя...

Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:

— А я вже справді злякався.