Слава ЗСУ!

— Точно! Тікаймо швидше! А то... — Агашкін не договорив.

Орангутанг Довгий блискавично скочив з гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом з ним на дерево.

Не встиг утекти і я. Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.

— Ой! Пустіть! — гукнув Агашкін.

— Пустіть! Ой! — гукнув я.

Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю... «Ну,— думаю,— це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не виині навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп. Що з них тепер візьмеш?»

Але ж не хочеться так безглуздо гинути.

— Агашкін! — кричу. — Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!

— Не придумується! — кричить Агашкін. — Я в таких умовах ие можу придумувати. Ти фантазер. Придумуй ти!

А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.

«Ну, — думаю, — все! Витягнуть зараз иа верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев».

Аж от уже й верхівка.

І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають з своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?

Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз. Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці внсочениого дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.

— Агашкін, — кажу, — ти щось розумієш?

— Ні-і, — киває головою Агашкін. — Нічого не розумію.

— І я, — кажу, — нічого. Я думав, вони нас тут з'їдять. А вони кудись зникли.

Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласиикн-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид. Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні...

— Слухай, — кажу, — Агашкін. А глянь-но уважніше. Тобі це нічого ие нагадує?

— Тю! — каже він. — Точнісінько наша «альпійська гірка», що біля школи. Тільки гігантська. Натуральної величини. Ти диви!

— От я ж і кажу.

— Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як... як сороки. Це таке образне порівняння...

Мене наче струмом ударило.

— Злазьмо, — кажу, — Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули.

— Давай, — каже він.

І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те «швиденько» було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи. У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче «у-у, у-у». І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас.

— Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін.

Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі.

І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться. Як ото кіт з мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага. І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.

І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.

Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами. Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися з слабших за себе. Але коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.

А тут... Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім враз присіли усі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема. А ми лишилися лежати на землі.

Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився... шаблезубии тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька. Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровеині шаблюки, стирчали з пащі на півметра.

— Агашкін, — шепочу, — лежи й не ворушись, наче ти неживий. Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.

Завмерли ми, закам'яніли. Лежимо, не дихаємо. Чи то шаблезубии щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник з наших очей. Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях. Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого...