Слава ЗСУ!

— Нема в нього телефону... ще... — сказав Лесик. — Він недавно одержав нову квартиру... Але він, мабуть, зараз у нас.

— А у вас телефон є?

— Є.

— То пішли бігом дзвонити! Будь ласка... Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох. Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.

— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.

— Жаль, — зітхнув незнайомець.

— Але дід ще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.

— То я тоді пізніше подзвоню. Можна?

— Будь ласка.

— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — І незнайомець уже повернувся, щоб іти.

— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик.

Незнайомець обернувся, очі його сміялися:

— Ну, ви не розвідники... Я ж бачив, як ти набирав. Та ще й тричі... До побачення!

Хлопці змушені були погодитися, що розвідники таки вони кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.

Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.

Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.

— Так що будемо робити? — спитав Лесик.

— Не знаю, — знизав плечима Жора.

— Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі... звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?

— Ні, звичайно. Малювати не можна.

— А що?

На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися. Прийшли батьки й дід Василь Денисович.

— Ну, як справи? Усе про щось, безумство, шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?

— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефону й набираючи номер.

— Що таке? — здивувався дід.

— Зараз побачиш...

— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Лесикові голос.

— Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. 'Передаю дідові трубку... — І він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.

Той здивовано глянув на Лесика і, беручи трубку, спитав півголосом:

— Хто це?

— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.

— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так... Так... Здрастуйте... Так... Звичайно... Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка... Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює... Будь ласка... Чекаю.

Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:

— Дивно... Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом... Зараз прийде. Він тут поряд... У готелі «Київ».

Лесик і Жора так і завмерли.

— Іваницький?

— Віктор Сергійович?

— Так це ж наш академік!

У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.

— Оце так сюрпризі — сказав тато.

— Як же це вийшло? — спитала мама.

Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.

— Якби це не було насправді, я б не повірив,— сказав дід.

І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше) , коли він потрібен, пролунав дзвоник.

Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.

— Доброго дня, — сказав Іваиицький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять — п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна.

— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, як вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася... А тут ви приходите до них додому!

Академік киває, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.

— Так-так... Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше — у мене в самого були справи... — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я вам одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу по рідних місцях походити, минуле згадати... Майже сорок років не був... Думав, неділя, нема нікого... Минуле іноді добре згадати на самоті... І тут несподівано натрапив на... — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок... Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен... Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове...