Слава ЗСУ!

— Пробачте, мабуть, склероз... але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима.

— Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.

— А-а, тоді, звичайно... — розвів руками дід.

— А от я вас прекрасно пам'ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіннівки малювали, що...

Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники... І дід не любив нікого переконувати.

Іваницький одразу це відчув:

— Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих червоних слідопитів, які мене сюди привели.

Всі здивовано перезирнулися.

— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.

— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа... — Він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш із шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — «Шановний... вибачте... звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося...» критика цілком справедлива, сприймаю, але... Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от... «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вмішено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо... Пробачте... Підписи...» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п'ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. А Толику, пишуть, тринадцять-чотир-надцять. Ровесники. Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг бн малювати карикатури. Та й взагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси... А тоді... Правда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев'ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася... — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда. Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.

І тоді раптом Лесиків тато не витримав:

— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно... І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював... — Тато обернувся до Іваницького. — Через це й з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під нульовку», щоб здаватися молодшими. Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов... Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов...

— Та які там, безумство, подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги.

— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.

— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. Так я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.

Лесик у розпачі дивився на нього.

Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її він із Жорою знайшли иа шкільному горищі! Знайшли й забуЛи про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий... невдаха?

Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав. Що в діда під бородою иа щоці родимка. А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого, не знав... Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.