Слава ЗСУ!

— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу. — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу... Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески... зроблять з мене справді героя... Я цього не перенесу.

Іваницький усміхнувся:

— Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду... — Він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної... От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі... «А ти хто такий?» — питаю. «Юра», — каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!» — і... А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла... Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило... Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. I тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене... І боляче.

— Вважайте, що вину з вас знято... Я — Юра! — сказав несподівано тато.

— Що-о?! — Обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.

— Він таки Юрій, — знизала плечима мама. Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя його освітилося усмішкою:

— А ви, Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?

— Сорок дев'ятого, — усміхнувся тато.

— Тож-то й воно!

— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам...

— Дякую... Спасибі... на доброму слові... Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник... А до художників у мене особливе ставлення... Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають іншіі. Це — щастя... І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими...

— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато.

— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.

— Та ні, але... — Тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму...

— Звичайно, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можиа підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно... І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського... Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції... Стара викладацька звичка...

Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думки. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом...