Слава ЗСУ!

Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші... Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика...

І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.

І шматок фрески...

То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?

Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:

— Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення... Всього доброго... Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.

Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».

Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.

Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.

Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.

РОЗДIЛ XV,

дуже короткий,

у якому дія відбувається вночі

Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.

Тільки одне-єдиие вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.

Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.

РОЗДІЛ XVI,

в якому знову ж таки дві несподіванки.

Шостий «Б» не вірить. «Оце фокус!»

У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.

По-перше, знаменита «альпійська гірка» перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовожний. Всі, хто підходив до «альпійської гірки», ие могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дия і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.

Та ще у неділю півдня ішов дощ...

Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів і учнів і лише скромно опускали очі.

Це була перша несподіванка.

Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі...

У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».

На великому аркуші ватману була намальована витолочена «альпійська гірка» перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя... Лесика, в другого — Жори.

Під карикатурою великими літерами виведено:

Знайте всі, що друзі ці —

Найостанніші зайці!

Так злякались, так злякались.

Що признатись побоялись.

Тож ганьба обом тепер,

Бо хіба ж то піонер.

Хто нашкодив і тікає.

Хоч свою провину знає...

Отже, скажемо всі хором:

Сором! Сором! Сором! Сором!..

З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.

Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.

Навіть Агашкін лише розвів руками:

— Ну, чілдрени, не вірю...

Але краще б вони сміялися.

Коли люди щиро не вірять, шо це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.

Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.

— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.

— І я не вірю! — сказала Аліна.

— І я! — підтвердив Ясик Гриценко.

— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе.

— Або... просто побоялися на трійцю... — сказав Слава Коваленко.

— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через...