Слава ЗСУ!

Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.

Найдивніше повелася, між іншим, трійця. «Блискавка» справила на иих якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, иаче його вдарили по голові.

Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людськи.

Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця...

Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:

— Оце сюрприз. Члени піонерського активу... Редактор стінгазети... Відповідальний за роботу у технічних гуртках... І раптом така петрушка!.. Неймовірно!

Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину...

— Чілдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.

Довелося їм чесно розказати все як було.

Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами не будемо їх слухати, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.

РОЗДІЛ XVII,

в якому розповідається,

що ж сталося того пізнього вечора

на шкільному подвір'ї

Ідея цієї авантюри належала Лесикові.

— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось придумаємо.

— Шо саме? — спитав Жора.

— Ну, щось цікаве... оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, Герой Соціалістичної Праці, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий десятикласник з трохи меншим, далі хтось із учителів з кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамоиович із щирою подякою — і все.

— Точно, — погодився Жора.

— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — Герой Соціалістичної Праці, академік, відомий учений.

— А що ж ти хочеш придумати?

— Ну, щось таке, щоб він бачив, що зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і Герої Соцпраці, і хто його зна хто...

— Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що придумати?

— Ну... ну, я знаю., ну, може, запустити якусь твою діючу модель... Щоб вона летіла...

— Прямо йому на голову? Це несерйозно!

— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив... Я, може, для тебе стараюсь, а ти... Побачить він, зацікавиться і — хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля. Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем. Ти ж сам казав, що мрієш...

— Взагалі-то так, але.. Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід...

— Та, — махнув рукою Лесик. — Одна справа офіційно, серед багатьох досягнень школи. А зовсім інша — несподівано, у дії... Хіба ж той ефект...

— Взагалі-то... — завагався Жора.

— А я б гарматку нашу притяг... Уявляєш, летить твій літак, робить над академіком коло, а в цей час з кушів гарматка — бба-бах!.. Враження!

— Взагалі цікаво... — Очі в Жори вже загорілися.

Словом, план оригінальної зустрічі академіка Іваницького був розроблений одразу ж.

Як правило, в них у школі високих гостей зустрічали так (звичайно, якщо дозволяла погода й пора року):

На ганку стояли директор з учителями. На містку біля щогли з прапором — старша піонервожата і голова ради дружини. На майданчику — представники піонерської дружини (вся дружина ніколи в таких випадках не вишиковувалася — «для мобільності», щоб швиденько, без штовханини, пройти після зустрічі в актовий зал, де сиділи всі учні).

Так-от Лесик і Жора заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустити літака. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесик у кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (з літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде.

Усе, може б, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.

— Без репетиції, без попередньої спроби я запускати не буду, — сказав він. — Це несерйозно!

— Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи ие запускав того літака? Сто разів запускав.

— Запускав. Але не в таких умовах. Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу. Ти що, хочеш, щоб вій справді впав академікові на голову?