знайди книгу для душі...
Доля їх берегла.
РОЗДІЛ XVIII.
в якому відбувається зустріч академіка Іваницького
з учнями рідної школи. «Ну, чілдрени! Я вам скажу!..»
Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам. Продзвонив дзвінок на перший урок.
У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях. І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі.
І це було найболючіше.
Яке-ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце.
І Леся... Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена... І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати...
Був останній урок — урок ботаніки.
Навіть.учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семеиівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, з якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чииом, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл... Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.
Сьогодні Зінаїда Семеиівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Дарреллом на острові Джерсі.. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на грані вимирання.
— Про це ви можете прочитати у книзі Даррелла «Зоопарк у моєму багажі». Дуже цікава книжка. Як і інші книжки Даррелла: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Щиро раджу прочитати.
— «П'яного лісу»... Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агащкін.
І в Лесика вже розтяглися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!). Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі.
Навіть Агашкін...
До кінця уроку лишилося кілька хвилин.
Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.
— Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?.. Урок уже ж, мабуть, закінчується?
— Пробачте... Добрий день, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.
— Доб-рий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий «Б», заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:
— Будь ласка... Будь ласка... Я вже закінчила... Будь ласка...
— Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині... — Він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, пояснювати не буду...
Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити.
Іваницький винувато всміхнувся:
— Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором... Я побачив — шостий «Б»... Усі класи помінялися, а цей — у тій же кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у «Б». Захотілося глянути. Пам'ятний для мене клас... Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя. — Він пройшов по класу, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом з Лесиком, Жорою.
Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз...
Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей.
— До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли.
В цю ж мить пролунав дзвоник.
— Йдемо до залу, — урочисто сказала Зіиаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу. Без метушні. Покажіть, що ви справжні радянські учні.