Слава ЗСУ!

— Ну, безумство! Новий «Домовик»! Ха-ха!... Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це... Ха-ха!.. Ну, безумство!.. Молодець!..

У них у родині вміли говорити один одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.

Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, звичайно, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.

Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили.

Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.

І от уже вимогливо задеренчав дзвоник. Прийшли гості. Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера.

Жорині батьки були «технарі» — науковці. Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік. Якщо Лесикові батьки уособлювали стиль «ретро», тобто пов'язаний з класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи НТР — науково-технічної революції.

На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім «водні процедури», тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки иа роботу (Жора до школи) і таке інше.

Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в ннх були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній.

Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього.

Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні иепередбаченості, особливо в житті хлоп'ячому. Там, гляди, якісь піонерські справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив. Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку. Смішно!

У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, «15.00 — 17.00 — конструювання моделі» закреслювалось і натомість писалося: «15.00 — 17.00 — Лесик».

Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик.

Вдома у них було все найкрасивіше, наймодніше. Нові меблі, нові модні шпалери, нова закордонна побутова техніка. Піаніно в них не було, але були такі системи «Грюндіг», такі магнітофони «Соні», що аж подих перехоплювало. І музика з тих систем линула найсучасніша. Не якісь там «Фауст» чи «Травіата», а поп-музика і естрадні співаки екстракласу на зразок Хуліо Іглесіаса абощо.

І, віддаючи належне часові, вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив з членамн-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання.

Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося б, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон... Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.

Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню. Найкраще йому працювалося рано-вранці. Він був «жайворонком». Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в магазини, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало.

Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого ие вийшло. Лесик відчував себе там чужим, і робити вправи під «вольові» вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль.

От і зараз...

— А де Жора? — вигукнула Лесикова мама, перецілувавшись з сусідами.

— Як — де? Дома. Уроки вчить, — одвела очі Зоя Михайлівна.

— Отакої! — сплеснула мама руками. — Завтра дня не буде, чи що? Завтра ж неділя!

— Нічого. Хай посидить. Дітей не заведено брати на дорослі іменини, — професорським тоном сказав Геннадій Максимович.

— Це у вас не заведено. А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.

— Єсть! — Лесик вискочив на площадку.

Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, як тільки Лесик доторкнувся до кнопки дзвінка. Він був червоний і розгублений.

Що вам розказувати?

Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне почуття.