Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дивовижні події в 6Б

Але, мабуть, кожен на Жорнному місці спершу б сказав:

— Та ти що... Це несерйозно! Та не хочу... Дякую... Я - дома посиджу... У мене книжка цікава...

Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став. Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув иа площадку:

— Ану давай! Швидше!

— Стривай! Я хоч двері замкну, а то... — тільки й сказав Жора.

— О! Правильно! Привіт, Жора! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.

— Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!

Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.

Як мало треба людині... Лише доброзичлива увага й більше нічого.

І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: «Лесик — ледар!» Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся иа кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно. Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув. Тато усміхнувся й змовннцьки підморгнув теж. То був Лесиків обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути...

— Жоро! Перед тим як сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім...

І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки... «Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!», «Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?», «Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш...», «Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться...»

Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (ие кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця не допивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, сидрами та морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня. Проте за традицією весь час виголошували тости.

І от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:

— Дорогі товариші! Родичі, близькі й знайомі! Не будемо, безумство, багато говорити... За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!.. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує, безумство, всіх, хто її любить, тобто нас з вами, своєю неповторною усмішкою... На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або «тамадує», як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.

Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре. Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:

— Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидкуруч, але все свіженьке...

— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато.

Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:

— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте.

— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця.

— І все-таки в Америці, кажуть, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидамн та іншою бекою.

— Любий Василю Денисовичу, — із зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все що стоїть на цьому розкішному столі. Замість нас поїли б усе'довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете.

Почалася одвічна суперечка «фізиків» і «ліриків». Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки.

— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович.— Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне... І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі...

— Ну то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович.

— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.

— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!