Слава ЗСУ!

— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні предки, безіменні художники.

— А... а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки.

Тут «тамада» Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господарку колгоспних ланів, вічно молоду й прекрасну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану.

Знову забрязкали ножі й виделки. І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.

Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:

— Товариші! Громадяни! Чому мовчимо?.. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву. Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!

— Не треба йому вогню. Досить з нього. Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.

— Що?! — Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича.

— Та пожежу гасив. Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — Баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече.— На ган чір'я довелось пошматувати.

— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!

— Та що там розказувать?.. Нема чого розказувать, — зашарівся як хлопчик, Іван Семенович.

— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана.

— Та ну — опустив очі дід. — Ну... йду я, значить, додому з поля... повз Солов'їний же якраз гай...

Дід подивився на Лесика і тицьнув вказівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього. Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід виділив саме його.

— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм. Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже. А ще зранку бачив, як «Жигуль» з гаю вирулював. У нас часто в Солов'їному «жигуляити» з міста палатки ставлять, ночують. Лесик знає...— (Лесик ще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! «Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!» А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така... Кинувся я... ну і.. Ще б трохи, якихось півгодини, — кепські були б справи .Саме вчасно нагодився...

Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван... Аж тут підрулює червоний «Жигуль», вискакують з нього здоровенні, з бандитськими пнками «жигулянти» (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою...

— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!

— Та яку там медаль... — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав. Самі петельки лишилися...

майже — А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків — іВан Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому колгоспі хліб зайнявся. Ледве загасили. Там клуня згоріла там кажуть, вагончик механізаторів.

— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михаилівна — А в хімічній промисловості то взагалі... Варто одній іскринці десь проскочити і...

— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів той вогонь, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам. Отже, і за прогрес, і за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей...

— Ой! слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж, безумство, хотів розказати. Я ж з такою цінною людиною недавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп з їхньої школи. Про-ме-тей!.. Справжнє ім'я! Ну!..

— Ну й що? — знизав плечима Генадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною. Табшмітарка — абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті — тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час...

— Так, йому десь років під шістдесят, — кивнув Василь Денисович.

— До речі, мушу вам сказати... — почала Зоя Михайлівна.

РОЗДІЛ ІІІ,

в якому ви знайомитися з Прометеєм Гавриловичем

Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.

Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.