Слава ЗСУ!

(«лівіше, візьми трохи лівіше, і повільно»)

Він рушив, як було сказано, роблячи тепер паузу після кожного маленького кроку. Ось знову той запах, тепер трохи сильніший. Раптом надприродно чіткий нічний світ почав туманитися в його очах, наповнюваних Абриними сльозами.

(«тут той хлопчик-бейсболіст, ти стоїш просто над ним»)

Ден глибоко вдихнув і ляснув себе по обличчю, витираючи щоки. Він весь тремтів. Не тому, що змерз, а тому, що тремтіла вона. Сидячи у себе в ліжку, вчепившись у свого валькуватого старого кролика і здригаючись, як старий листок на мертвому дереві.

(«забирайся звідси, Абро»)

(«Дене, а ти»)

(«так, в порядку, але тобі нема потреби цього бачити»)

Зненацька та абсолютна ясність зору пропала. Абра перервала зв’язок, і це було добре.

— Дене, — погукав Джон стиха. — Все гаразд?

— Так. — У його голосі все ще бриніли Абрині сльози. — Неси сюди лопату.

12

Це в них забрало двадцять хвилин, перші десять копав Ден, передавши потім лопату Джону, який врешті й знайшов Бреда Тревора. Він відвернувся від ями, прикриваючи собі рота й носа. Слова його прозвучали приглушено, проте зрозуміло:

— Правда, є тут тіло. Господи!

— Ти не чув його запах раніше?

— Так глибоко закопане, та ще й минуло два роки? Ти хочеш сказати, що ти чув?

Ден нічого не відповів, і тому Джон знову повернувся до ями, але цього разу без наснаги. Кілька секунд він постояв нахилений, ніби збираючись і далі працювати лопатою, а потім випростався і відступив назад, коли Ден посвітив ліхтариком у місце їх розкопок.

— Я не можу, — промовив Джон. — Думав, що зможу, але не можу. Тільки… не з цим. У мене руки наче гумові.

Ден вручив йому ліхтарик. Джон посвітив ним у яму, спрямовуючи промінь на те, що його шокувало: обкидана грудками землі кросівка. Працюючи неспішно, не бажаючи більше потрібного тривожити тлінні рештки Абриного хлопчика-бейсболіста, Ден відгрібав землю з боків тіла. Потроху-помалу проявилася покрита землею фігура. Це йому нагадало різьблення на саркофагах, які він бачив у «Нейшенел Джіографік».

Запах тління тепер став дуже сильним.

Ден відступив подалі й почав робити собі гіпервентиляцію, закінчивши найглибшим вдихом, на якій він лишень був спроможним. Потім він опустився в неглибоку могилу з того краю, де тепер стирчали у формі V обидві кросівки Бреда Тревора. Пройшовшись навколішках до того місця, де, на його думку, мусив бути пояс хлопчика, він простягнув руку по ліхтарик. Джон його йому подав і відвернувся. Він уже вголос рюмсав.

Ден затиснув тонкий ліхтарик губами і почав ще відгрібати землю руками. Проявилася майка хлопчика, прилипла до його запалих грудей. Потім руки. Пальці, тепер всього лише кісточки обтягнуті жовтою шкірою, були зчеплені над чимсь. У грудях Дена вже почало бухкати, вимагаючи повітря, але він якомога делікатніше розводив пальці Тревора. І все ж таки один з них хруснув з сухим, мертвим тріском.

Вони поховали хлопчика з його бейсбольною рукавицею, притиснутою руками до грудей. Її дбайливо наолієна «кишеня» повнісінько кишіла комахами.

Повітря вирвалося з Денових грудей з різким «гхуш», а те, що він йому на заміну вдихнув, було густо насичене тлінням. Він вихопився з могили праворуч, зумівши виблювати на землю, яку вони вибирали з ями, а не на рештки Бредлі Тревора, чия вина полягала єдино в тому, що він народився з дечим, чого бажали монстри з певного племені. І вони таки витягли бажане, фактично вимотавши з хлопчика його передсмертними криками.

13

Вони перепоховали тіло, цього разу більшість роботи робив Джон, і накрили те місце імпровізованим надгробком з великих шматків асфальту. Обом не хотілося, щоб лисиці або бродячі собаки поласували тим вбогим м’ясом, що там ще залишилося.

Закінчивши, вони залізли до машини і сиділи там мовчки. Нарешті Джон сказав:

— Що нам робити з ним, Денно? Ми не можемо полишити його просто так. У нього є батьки. Родина. Ймовірно, діди й баби, брати і сестри. Всі вони й досі не можуть заспокоїтися.

— Він мусить потерпіти якийсь час. Достатньо довго, щоб ніхто не гукнув: «Агов, цей анонімний дзвінок надійшов невдовзі після того, як якийсь незнайомець купив лопату у залізній крамниці в Адері». Навряд, щоб саме так трапилося, але нам краще не ризикувати.

— Який час?

— Либонь, з місяць.

Джон обмислив строк, а потім зітхнув.