Слава ЗСУ!

— Це випадок за межами випадковості, — сказав Дейв, хитаючи головою.

— Ні, аж ніяк. Це найдальша у світі річ від випадковості. Люсі, я розумію, що ви збентежена й сердита. Я розповім вам усе, що знаю, але це забере якийсь час. Дякувати Джону і вашому чоловіку, і Абрі — їй найбільше — ми його трохи маємо.

— По дорозі, — сказала Люсі. — Ви зможете розповідати мені по дорозі до Абри.

— Гаразд, — погодився Ден, — по дорозі. Але спершу три години сну.

Вона замотала головою раніше, ніж він закінчив цю фразу.

— Ні, зараз. Я мушу побачити її якомога швидше. Як ви не розумієте? Вона моя донька, її були викрали, і я мушу побачити її!

— Її були викрали, але тепер вона в безпеці, — сказав Ден.

— Ви це кажете, звичайно, що ви так кажете, але ж самі не знаєте.

— Так Абра каже, — відповів він. — А вона знає. Послухайте, місіс Стоун, Люсі, вона зараз спить, і їй потрібно виспатись. «Мені теж. У мене попереду довга подорож і, я гадаю, подорож ця буде важкою. Дуже важкою».

Люсі дивилася на нього прискіпливо.

— З вами щось негаразд?

— Просто втомлений.

— Усі ми втомилися, — сказав Джон. — Це був… напружений день. — Він дзявкнув коротким реготом, і тут же прикрив собі рота долонями, наче хлопчик, що раптом був мовив якесь непристойне слово.

— Я не можу їй навіть зателефонувати, не можу почути її голос, — сказала Люсі. Промовляла вона повільно, наче намагаючись зрозуміти якусь складну інструкцію. — Тому що їм треба переспати наркотик, який той чоловік… той, що, як ви кажете, вона його називає Круком… їй вколов.

— Скоро, — сказав Ден. — Скоро ви з нею побачитеся. Він накрив її руки своєю долонею. Якусь мить здавалося, що Люсі її відштовхне. Натомість вона за неї вхопилася обома руками.

— Я можу розпочати дорогою назад, до квартири вашої бабусі, — сказав Ден. Він підвівся. Для цього знадобилося зусилля. — Поїхали.

8

Йому вистачило часу розповісти їй, як пропащий чоловік поїхав автобусом із Массачусетсу на північ, і як — відразу за кордоном Нью-Гемпширу — він викинув те, що виявилося його останньою пляшкою пійла, до баку, на якому був напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ. Він розповідав їм, як друг його дитинства Тоні заговорив до нього вперше за багато років, коли автобус в’їхав до Фрейжера. «Ось воно, те місце», — сказав тоді Тоні.

Звідтіля він перескочив назад у часі, до тих днів, коли він був не Деном, а Денні (а інколи його звали доком, як ото в «ехм, як справи, доку?»), а його невидимий друг Тоні був абсолютною необхідністю. Сяйво було лише одним з тягарів, які допомагав йому нести Тоні, і то не найважчим. Найважчим був батько-алкоголік, нещасна і надзвичайно небезпечна людина, яку і Денні, і його мати дуже любили — можливо, однаковою мірою за його вади і попри них.

— Він мав жахливий норов, і не потрібно було мати телепатичних здібностей, щоби знати, коли той візьме над ним гору. Зазначу, що, коли таке траплялося, він зазвичай був п’яним. Я знаю, що він був налиганий того вечора, коли підловив мене в своєму кабінеті, де я бавився з паперами. Він зламав мені руку.

— Скільки тобі було тоді років? — запитав Дейв. Він разом із дружиною їхав на задньому сидінні.

— Чотири, я гадаю. Може, навіть менше. Коли він виходив на стежину війни, у нього проявилася ота звичка терти собі губи. — Денні показав. — Ви когось знаєте, хто робить так само, коли вона збентежена?

— Абра, — сказала Люсі. — Я думала, це в неї від мене. Вона підвела праву руку собі до рота, потім вхопилася за неї лівою і повернула назад, на коліна. Ден бачив, як точно так робила Абра на тій лавці перед Енністонською публічною бібліотекою того дня, коли він вперше зустрівся з нею особисто. — Я вважала, що й свій норов вона також успадкувала від мене. Я буваю… доволі різкою подеколи.

— Мені згадався батько, коли я вперше побачив, як вона це робить, тре собі губи, — сказав Ден, — але тоді інші речі крутилися на думці, тож я про це просто забув.

Тут йому згадався Ватсон, технік-доглядач «Оверлука», який найперше показав його батькові ненадійний котел того готелю. «Ви мусіте слідкувати за ним, — сказав він тоді, — бо воно повзе». Але наприкінці Джек Торренс про це забув. Саме тому Ден все ще залишався живим.

— Ви хочете мені сказати, ніби здогадалися про нашу сімейну спорідненість, тільки завдяки отій єдиній маленькій звичці? На диво успішний дедуктивний перескік, особливо зважаючи на те, що це ми з вами схожі лицем, а не ви з Аброю — вона здебільшого успадкувала зовнішність свого батька. — Люсі ненадовго замислилась. — Проте, авжеж, у вас з нею є інша родинна риса… Дейв каже, ви називаєте це сяйвом. Саме через це ви здогадалися, чи не так?