Стоуни обмінялися поглядами.
— Я… я так не думаю, — нарешті промовила Люсі. — Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…
— То задуже у вашій власній уяві, — заперечив Джон. — Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?
— Правильно, — відгукнувся Девід. — Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.
— Ох, дещо вона таки має, — сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. — Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.
Джон підвівся.
— Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.
— Я маю, — сказав Девід. — Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. — При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.
— А тим часом радійте з вашої дочки, — наказав їм Джон. — Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.
Якийсь час здавалося, що він мав рацію.
Розділ четвертий
Доктор Сон за викликом
1
Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки[132].
Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом. Уві сні він чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком він був прожив одну зиму. У своєму сні він і був тим маленьким хлопчиком.
«Він на другому поверсі «Оверлука». Матуся спить, а тато в підвалі, передивляється там старі папери. Він робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку він збирається написати. Денні не слід було б перебувати тут, і майстер-ключа, який він затис зараз у кулаці, йому не слід було брати, але він не зміг від цього утриматися. Саме тепер він втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стіні. Вона складена вздовж себе самої, і вона на вигляд — як якась змія з мідною головкою. Спляча змія. Звісно, ніяка це не змія — це на брезент Денні так задивився, а не на зміїну шкіру — але все одно вона схожа на справжню змію».
Подеколи вона і є змією.
«Нумо», — шепоче Денні їй у своєму сновидінні. Хоча сам дрижить від жаху, проте щось його немов підхльоскує. А чому? Бо він робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хіба ні? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»
Носик дурного шланга ворухнувся, і зненацька, замість того, щоби бачити його збоку, Денні дивиться йому просто в отвір. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисає під тією чорною дірою, вона видовжується. У ній Денні бачить власні величезні очі, що дивляться з віддзеркалення просто на нього.
Це крапля води чи крапля отрути?
Це змія чи пожежна кишка?
Хто ж це може сказати, дорогий мій Арак, мій дорогий Арак? Хто це може сказати?
Вона дзижчить на Денні, і жах підскакує в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучі змії.
Аж раптом носик кишки-змії скочується з брезентових складок, поверх яких вона лежала, і з глухим гупанням падає на килим. Вона знову дзижчить, і Денні розуміє, що треба відступити назад, перш ніж змія зможе стрибнути вперед і вкусити його, але він застиг і не в змозі поворухнутися, а змія дзижчить…
«Прокинься, Денні, — гукає Тоні звідкілясь. — Прокинься, прокинься!»
Але він здатен прокинутися не більше, аніж поворухнутися, це ж «Оверлук», вони тут у сніговій пастці, і все тут тепер інакше. Шланги стають зміями, мертві жінки розплющують очі, а його батько… ох, Боже правий, нам треба вибиратися звідси, бо мій батько мусить сказитися.
132 12 футів = 3,65 м.
Слава ЗСУ!
