Слава ЗСУ!

— Що я тоді буду робити? — сказав він того єдиного разу, коли Ден якось зачепив цю тему. — Хіба переїхати до тієї ферми смерті, де ти працюєш? Чекати, поки твій улюблений кіт зробить мені візит? Ні, красно дякую.

Коли двійко чи трійко останніх пасажирів, не поспішаючи, відмандрували своїм шляхом, либонь, на пошуки вечері, Біллі загасив сигарету і приєднався до Дена.

— Я заведу «Ріву» до стайні. Звісно, якщо ти не хо’ зробити цього сам.

— Ні, тобі й карти в руки. Занадто довго ти просидів на гузні. Коли ти збираєшся кинути курити, Біллі? Сам знаєш, що лікар казав, що сигарети тоді додали свого твоїй нутряній проблемі.

— Я зменшив уже майже до нічого, — відповів Біллі, проте зі зрадливим блуканням очей.

Ден міг з’ясувати, чи аж так дуже зменшив Біллі — йому, мабуть, не потрібно було його навіть торкатися, щоби отримати таку інформацію — але не робив цього. Одного дня якраз проминулого літа він був побачив хлопця в майці, на якій було надруковано восьмигранний дорожній знак. Замість STOP, у тому знаку були літери ЗБІ. Коли Ден запитав, що вони означають, хлопець подарував йому спочутливу усмішку, яку він, либонь, і приберігав саме для отаких-от джентльменів середньовічної орієнтації. «Занадто багато інформації», — відповів він. Ден йому подякував, заразом подумавши: «Істинно так, юначе».

Кожна людина має свої секрети. Це він зрозумів ще в ранньому дитинстві. Порядні люди заслуговують на те, щоб їхні поважали, а Біллі Фрімен був утіленням порядності.

— Хочеш, сходимо на каву, Денно? Маєш час? У мене не забере й десяти хвилин покласти цю шльондру до ліжка.

Ден ніжно торкнувся локомотива.

— Авжеж, але слідкуй за своїм язиком. Ця іграшка має ім’я не шльондри, але ле…

Отут-то й вибухнула його голова.

2

Очунявши, він зрозумів, що лежить навзнак на лаві, де перед тим курив Біллі. Біллі сидів поряд з ним, занепокоєний. Та де там в біса, той був переляканий мало не на смерть. В одній руці він тримав телефон, палець завис над кнопками.

— Сховай телефон, — промовив Ден. Ці слова прозвучали сухим кваканням. Прокашлявшись, він спробував знову: — Зі мною все гаразд.

— Ти певен? Ісусе-Христе, я був упевнений, що в тебе удар. Я не сумнівався.

(«Саме так воно й відчувалося»)

Уперше за багато років Ден подумав про Діка Хеллорана, надзвичайного шеф-кухаря готелю «Оверлук» у ті, прадавні, дні. Дік майже зразу зрозумів, що маленький син Джека Торренса має такий самий, як у нього, талант. Ден загадався, чи живий ще Дік. Майже напевне, ні; він наближався до шістдесяти вже тоді.

— Хто такий Тоні? — спитав Біллі.

— Га?

— Ти проказував: «Прошу, Тоні, прошу». Хто це — Тоні?

— Один парубок, знайомий ще в мої пияцькі часи. — Імпровізація прозвучала не дуже, але це було першим, що навернулося йому до все ще очманілої голови. — Хороший друг.

Біллі ще кілька секунд дивився на освітлений прямокутник свого телефону, а потім склав і сховав телефон.

— А знаєш, я не вірю цьому й на цент. Я думаю, в тебе стався один з отих твоїх спалахів. Як того дня, коли ти взнав про мою… — він поляскав себе по животу.

— Ну…

Біллі підняв долоню.

— Не кажи ніц. Якщо ти в порядку, тобто. І якщо там не щось таке погане зі мною. Бо я б хтів знати, коли щось таке. Не думаю, щоб кожному це було підходяще, але мені так.

— Нічого такого з тобою. — Ден звівся на рівні, зрадівши, що ноги його тримають цілком нормально. — Але я мушу перенести на потім наш похід на каву, якщо ти не проти.

— Ані крихти. Тобі тре’ піти додому і лягти. Ти все ще блідий. Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче. — Біллі кинув погляд на «Ріву». — Радий, що це не трапилося, коли ти сидів отам, на троні, й нісся під усі сорок[231].

— Та не кажи, — погодився Ден.

3

Він перетнув Кренмор-авеню, ступивши на бік «Рівінгтон Хаусу», збираючись виконати пораду Біллі й лягти, але замість завернути у ворота й на оброслий обабіч себе квітами хідник, що вів до старої й величної вікторіанської будівлі, Ден вирішив трохи прогулятися. Тепер він уже віддихався й повертався до тями — повертався до себе, — але вечірнє повітря було таким солодким. Крім того, йому потрібно було поміркувати про те, що було трапилося, і то дуже ретельно.

«Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче».

Це знову повернуло його думки до Діка Хеллорана і до всього того, про що він ніколи не розповідав Кейсі Кінгслі. І не розповість. Те зло, яке він наробив Діні (і її сину, припускав він, просто тому, що нічого не зробив), ховалося глибокого всередині, як врослий зуб мудрості, там воно й залишиться. Але п’ятирічний Денні Торренс сам був тим, кому робили зло — разом з його матір’ю, звісно, — і його батько був не єдиним винуватцем. З цим тоді дещо зробив Дік. Якби не він, Ден разом із матір’ю загинули б в «Оверлуку». Про всі ті речі й досі було боляче думати, вони все ще залишалися забарвленими у ті первісні дитячі кольори страху і жаху. Він волів би ніколи не думати про них знову, але зараз мусив. Тому що… ну…

---

  231 40 миль/год = 64,37 км/год.