Слава ЗСУ!

Доля чи випадковість?

Стефанія Лін

1

Нелегко в наш час бути людиною без багатих батьків. Тому що тоді ти не можеш собі дозволити багато того, що є у твоїх друзів. Наприклад: айфон, гіроскутер, смарт-годинник та багато іншого. Але якщо чесно, мене це ніколи не бентежило. Так, іноді я замислювалась над тим, як це - бути не обмеженою в коштах, але щоб я за це переживала - то ні. Тому я старалась заповнити пробіли у своєму житті, коли не могла відповідати статусу друзів - книгами. Так, я люблю книги. Жанр не важливий, важлива сама емоційна складова тексту та опис головних героїв. Важливі мої емоції під час читання, та іноді скусані нігті. Але це все, мабуть, вам не цікаво. Справді, кому цікаво читати про дівчину, ім'я якої не відомо. Мене звуть Ліра, мені вісімнадцять років і я закінчила школу, здавши ЗНО на 180 балів. На даний момент ми з мамою пробуємо вступити в самий престижний вуз нашої країни: Київський національний університет ім.Шевченка. Але я думаю всім відомо, що не завжди високий бал дає можливість навчатися у престижному університеті.

Так, поки надії мало, але ми з мамою не здаємось.

Окинувши поглядом нашу однокімнатну квартирку, затримавши увагу на вигорівших шпалерах під впливом круглорічного сонця, вириную зі своїх невеселих думок. Життя у нас з мамою після того як тато вирішив піти з сім'ї доволі типове. Добре хоч житло залишив, хоч і у вигляді маленької житлової площі.

Але немає потреби жаліти саму себе, адже у деяких людей навіть такого немає.

Мама працює прибиральницею в банку. Тому думаю, вам зрозуміло, що заробітна плата у неї невелика. А тато...Тато переїхав у інше місто і більше не цікавиться своєю маленької дівчинкою, після того як покинув, зламавши нашу, як я думала, щасливу сім'ю.

Звісно обмеження в речах і гаджетах - це сумно, але я стараюсь дивитись на це скрізь пальці. Головне ж не гроші, правда?

Встаю з маленького диванчика, ідучи у ванну кімнату. Сьогодні я домовилась із Лізою трішки прогулятись і мама навіть виділила мені сто гривень. Сума хоч і маленька, але на каву с морозивом вистачить. Перед дзеркалом уважно роздивляюсь себе вкотре, відмічаючи, що трохи макіяжу можливо зробило б мої блакитні очі більш виразними, а блиск для губ додав би їм повноти. Але блиск я ненавиджу через прилипле волосся на губах, а про туш можу взагалі забути і потерти очі. Довге світло - русяве волосся дістає до талії, хвилями лежачи на спині. Бліда шкіра (як у вампіра - шуткує Ліза) робить мене схожу на людину, яка справді ніколи не бачила сонця.

Переодягнувшись у джинсові шорти, короткий топ і кеди, виходжу з дому на зустріч із найкращою подругою, у якої якраз з фінансами все в порядку. Можливо зараз ви подумали, що я дружу я з нею тільки через гроші? Ні, це не так. З Лізою ми подруги з першого класу і ті проблеми, сварки через які ми разом пройшли зблизили нас ще більше.

Швидко збігаю по сходах дев'ятиповерхівки, вибігаючи на вулицю. Наш район тихий і непримітний серед багатьох інших, таких же одноманітних та бідних. " - Але Ліра, вище носа. Можливо доля тобі посміхнеться, ти вступиш у найкращийвуз, а потім знайдеш чудову роботу, де заробітної плати буде вистачати на все!" Обводжу поглядом зламані гойдалки, та давно занедбану пісочницю, яка встигла зарости всередині травою. Вигляд це все має сірий та непривітний. Дивлячись уважно під ноги, пам'ятаючи про ями на дорозі які ніколи не зникають, тому що ремонтувати їх ніхто не хоче в районі де будинки в аварійному стані, роблю перші кроки вперед. Несподівано сигнал автомобіля пролунавши дуже близько збиває мене з пантелику. Зупиняюсь, з широко відкритими очима немов заціпеніла, дивлюсь на чорний джип, який б'є мене своїм бампером в живіт. Відлітаю на декілька метрів, боляче вдаряюсь об асфальт спиною, здираючи шкіру з долонь.