Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Цього дня у дона Антоніо обідали кілька його друзів, що вшановували Дон Кіхота й поводилися з ним, як з мандрівним рицарем, і він, гордіючи та пишаючись, не пам’ятав себе від задоволення. Дотепи Санчо були такі влучні, що всі слуги і всі слухачі немов прилипли до його рота. За столом дон Антоніо сказав Санчо:
— До нас дійшло, любий Санчо, що ви дуже любите пиріг із курятиною і фрикадельки і, коли їх дають вам забагато, ховаєте лишки за пазуху до завтра.
— Ні, сеньйоре, це не так, — відповів Санчо, — бо я більш охайний, ніж ненажера, і присутній тут сеньйор мій Дон Кіхот знає, що нам не раз доводилося живитися цілий тиждень жменею жолудів чи горіхів. Правда, коли мені, бува, дають телицю, то я біжу з мотузкою, тобто їм те, що мені дають. Але хто скаже, що я — знаменитий жерун і нехлюй, напевне, дасть маху. Я висловився б з приводу цього інакше, якби не бачив за столом шановних бороданів.
— Безперечно, — ствердив Дон Кіхот, — про стриманість та охайність, з якими їсть Санчо, можна було б написати й вирізьбити на бронзових дошках, щоб пам’ять про це навіки залишилася в прийдешніх сторіччях. Правда, голодний він трохи нагадує ненажеру, бо їсть поспішаючи й жує обома щелепами враз. Але він завжди охайний, а губернаторствуючи, навчився їсти так манірно, що брав виделкою виноградини і навіть гранатові зерна.
— Як, — здивувався дон Антоніо, — Санчо був губернатором?
— Так, — одповів Санчо. — На острові, що звався Баратарія. Десять днів керував я ним якнайкраще, утратив спокій і навчився зневажати всі губернаторування в світі. Я втік звідти, впав у печеру, де вже думав, що загину, і врятувався звідти якимось дивом.
Дон Кіхот докладно розповів про всі пригоди губернаторування Санчо, чим дуже потішив слухачів. Коли зняли скатертину, дон Антоніо, взявши Дон Кіхота за руку, провів його до окремої кімнати, де не було іншої окраси, крім стола, здавалося, з яшми, підтримуваного яшмовою ж ніжкою, а на нім стояла голова, певне, з бронзи. Дон Антоніо пройшов із Дон Кіхотом через усю кімнату, кілька разів обійшов круг столу й нарешті сказав:
— Тепер, сеньйоре Дон Кіхот, переконавшись, що нас ніхто не слухає і не чує і що двері зачинені, я хочу розповісти вашій милості про одну з найнезвичайніших пригод, чи, краще сказати, — одну з найдивніших новин. Тільки те, що я скажу вашій милості, ви повинні заховати в найдальших закутках таємниці.
— Я присягаюся в тому, — відповів Дон Кіхот, — і для більшої вірності накрию ще це камінною плитою. Я б хотів, щоб ваша милість, сеньйоре дон Антоніо, знали, що розмовляєте з людиною, яка хоч і має вуха слухати, зате не має язика говорити. Отже, ваша милість упевнено можете перелити зміст ваших грудей у мої й уважати, що вкинули його в безодню мовчання.
— Покладаюсь на вашу обіцянку, — мовив дон Антоніо, — я здивую вашу милість тим, що ви маєте почути й побачити. Разом із тим, я дам деяке полегшення й собі, бо мені важко ні з ким не ділитися моїми секретами, яких не можна довірити кожному.
Дон Кіхот здивовано чекав, до чого приведуть такі підготування. По цих словах дон Антоніо взяв його за руку, кілька разів провів нею по бронзовій голові та яшмовому столу і навіть по його ніжці, а тоді сказав:
— Цю голову, сеньйоре Дон Кіхот, зробив і скомпонував один із найбільших чарівників та чаклунів, що будь-коли існували на світі. Гадаю, він був поляк родом і учень славетного Ескоті-льйо83, про якого розповідають стільки дивного. Той чарівник жив тут, у мене, і за тисячу ескудо, які я дав йому, зробив цю голову, що має властивість одповідати на все, про що її питають на вухо. Але по п’ятницях вона мовчить, а сьогодні у нас п’ятниця, і нам доведеться чекати до завтра. Тим часом ваша милість можете підготувати ваші запитання. Бо я з досвіду знаю, що вона, відповідаючи, каже саму правду.
Дон Кіхота вразили властивості та здібності голови, і він не повірив був словам дона Антоніо. Але до спроби лишалося вже мало часу, і тому він тільки подякував дону Антоніо за те, що той поділився з ним такою великою таємницею. Вони залишили кімнату, двері якої дон Антоніо замкнув ключем, і ввійшли до зали, де були інші дворяни, яким Санчо розповів уже про багато подій та пригод, що трапилися з його паном.
Того ж вечора Дон Кіхота повезли на прогулянку, причому на нашім рицарі був не панцер, а хатнє вбрання і довгий плащ із рудого сукна, під яким спітнів би й лід.
Слуги дістали наказ розважати Санчо так, щоб він не виходив із дому. Дон Кіхот їхав не на Росінанті, а на великім, повільнім мулі, оздобленім багатою збруєю. На плащі, ззаду; непомітно для нього, прикріпили пергамент, де великими літерами стояв напис: «Це — Дон Кі-хот Ламанчський».Із самого початку прогулянки напис звертав на себе увагу всіх зустрічних, і слухаючи, як вони читають: «Це — Дон Кіхот Ламанчський», наш рицар вельми дивувався, що всі, хто тільки дивиться на нього, знають його ім’я. Повернувшись до дон Антоніо, що їхав поруч, Дон Кіхот сказав:
