Слава ЗСУ!

— Вона надзвичайно щедра, — відмовив Дон Кіхот. — І коли вона не дала тобі чогось золотого, то, певна річ, тільки тому, що в неї нічого не було напохваті; та, коли я побачусь із нею, ти будеш цілком задоволений.

У цю хвилину маесе Ніколас закричав, щоб вони почекали трохи, поки коні нап’ються води із струмка, який протікав тут. Дон Кіхот спинився, на превелике задоволення Санчо, який втомився вже стільки брехати й побоювався, що Дон Кіхот спіймає його на якомусь брехливому слові. Він хоч і знав, що Дульсінея була селянка з Тобоса, але за своє життя не бачив її у вічі. Карденіо тим часом перебрався в убрання, що було на Доротеї, коли вони знайшли її, і хоч воно було й не дуже гарне, а проте багато краще за його одіж. Коло струмка всі зійшли на землю і вгамували, хоч і не дуже, свій голод тією їжею, що священик узяв із корчми. Під час їхнього сніданку шляхом проходив хлопець, який, пильно придивившись до Дон Кіхота, кинувся перед ним навколішки і, обіймаючи йому ноги, ревно заплакав, приказуючи:

— Ох, мій сеньйоре. Хіба не впізнає мене ваша милість? Придивіться лишень краще, я той хлопець Андрес, що ви одв’язали від дуба, де я був прив’язаний.

Дон Кіхот упізнав хлопця і, взявши його за руку, повернувся до всіх та сказав:

— Ваші милості можуть наочно бачити, скільки важать для всього світу мандрівні рицарі, що знищують образи й несправедливості, які чинять злі та погані люди. Кілька днів тому, проїздивши гайком, я почув стогін і жалібні крики людини, яку хтось кривдить і яка потребує допомоги. З почуття обов’язку я одразу ж попрямував до місця, де, мені здавалося, кричав голос, і побачив там прив’язаного до дуба цього хлопця. Він був свідок мого оповідання і не дасть мені збрехати на жодному слові. Отже, кажу я, він був прив’язаний до дуба без сорочки, а коло нього стояв селянин, як я потім довідався — його хазяїн, і Лупцював його віжками. Коли я побачив це і спитав у селянина про причину такої жорстокої кари, він сказав мені, що б’є хлопця тому, що він його слуга і завинив перед ним більше з шахрайства, ніж із простоти. А хлопчик на це відповів: «Сеньйоре, він лупцює мене тільки за те, що я попросив у нього свою платню». Хазяїн почав і собі наводити всілякі резони та доводи, але я не слухав і не зважав на них. Нарешті, я звелів одв’язати хлопця і взяв із дядька присягу, що він забере його з собою і сплатить усе до останнього реала та ще й напахченими грішми. Хіба це все не правда, синку Андресе? Хіба ти не бачив, як владно я йому наказував і як принижено він обіцяв виконати все, що я наказував, велів і вимагав? Відповідай, не турбуйся й не бійся нічого. Розкажи, як це все сталося, щоб вони могли бачити й зрозуміти користь, яку дають світові мандрівні рицарі.

— Все, що каже ваша милість, — свята правда, — відповів хлопець, — тільки справа кінчилась якраз навпаки, а не так, як ви собі уявляєте.

— Як навпаки? — перепитав Дон Кіхот. — Хіба хазяїн не заплатив тобі зараз же?

— Він не тільки не заплатив, а як тільки ваша милість виїхали з гаю, і ми лишилися самі, він прив’язав мене до того дуба та вибив мене так, що я залишився оббілований. І за кожним ударом він приказував такі дотепи та примовки на адресу вашої милості, що я сміявся б, якби мені не було так боляче. І справді, він так налатав мені боки, що я і досі лікувався; і в цьому винувата ваша милість.

Якби ви їхали своєю дорогою, не приїздили б туди, де вас не кликано, та не втручалися б не в своє діло, мій хазяїн задовольнився б десятком або двома ударів, а потім одв’язав би мене й заплатив, скільки слід. Але тому, що ваша милість вилаяли його без ніякої причини, та й добре налаяли, то він розпалився гнівом і, не маючи змоги помститися над вами, вилив на мене всю хмару свого обурення, так що я, здається, ніколи вже не буду людиною.

— Моя помилка полягала в тім, — сказав Дон Кіхот, що я поїхав, не чекаючи, поки він тобі заплатить. Бо мусив же я був знати з довгого досвіду, що підлі люди не додержують свого слова, коли бачать, що це їм невигідно. Але пам’ятаєш, Андресе, я заприсягся знайти його навіть у череві кита, якщо він тобі не заплатить?

— Це правда, — відповів Андрес, — але користі з цього не було ніякої.

— Зараз побачиш, чи є з цього користь, — сказав Дон Кіхот.

І, сказавши це, він швидко підвівся з землі і наказав Санчо гнуздати Росінанта, що пасся на лузі. Коли Доротея спитала, що він хоче робити, Дон Кіхот відповів, що хоче шукати селянина, покарати його за такий підлий вчинок і примусити заплатити Андресові все до останнього мара-ведиса. На це Доротея сказала, що, згідно зі своєю обіцянкою, він не має права втручатися в будь-які пригоди, поки не кінчить її справи, і порадила йому вгамувати свій гнів, доки він повернеться з її королівства.