Слава ЗСУ!

Присутні уважно прислухалися до слів і криків божевільного, а наш ліценціат, повернувшися до капелана і схопивши його за руку, сказав йому:

— Не турбуйтеся, ваша милосте, сеньйоре мій, і не звертайте уваги на цього божевільного. Якщо він — Юпітер і не хоче посилати дощу, то я ж — Нептун, бог і батько вод, і посилатиму дощ кожного разу, коли мені заманеться і коли він буде потрібний.

Капелан на це відповів:

— А знаєте, сеньйоре Нептуне, не слід усе ж таки дратувати сеньйора Юпітера. Нехай ваша милість залишиться тим часом у своїй камері, а я якось, мавши вільну годинку, при нагоді повернуся сюди по вашу милість.

Директор і всі присутні засміялися, і їхній сміх трохи присоромив капелана. Божевільного роздягли, він залишився в лікарні, а оповіданню кінець.

— Оце і є історія, яка так пасує до цього випадку, що ви не могли не розповісти її? — спитав Дон Кіхот. — А, сеньйоре цирульнику, сеньйоре цирульнику! Який сліпий той, хто не бачить крізь решето! Невже ваша милість не знає, що порівняння розуму з розумом, одваги з од-вагою, вроди з вродою, походження з походженням завжди ненависні й не мають успіху? Я, сеньйоре цирульнику, не Нептун — бог вод і, не бувши розумний, не намагаюся, щоб мене мали за розумного. Я хотів би тільки повернення тих щасливих часів, коли діяв орден мандрівного рицарства. А втім, наша розбещена доба не заслуговує на право користуватися тим благом, яке мали сторіччя, коли мандрівні рицарі переймали на себе й клали собі на плечі тягар захищати королівства, підтримувати дівчат, охороняти дітей та сиріт, карати пихатих і нагороджувати скромних. Більшість теперішніх рицарів віддають перевагу шелестові шовку, парчі та інших розкішних тканин, в які вони вбираються, перед брязкотом кольчуги. Нема тепер рицаря, що спав би в чистім полі, зазнаючи не-ласки неба, озброєний з голови до п’ят. Нема вже рицаря, що відпочивав би, не виймаючи ніг зі стремен, спираючись на спис і похиливши голову, як звичайно спали мандрівні рицарі. Нема тепер нікого, хто, вийшовши з лісу, вибрався б на гору, звідти подався до неродючого пустинного берега моря, здебільшого бурхливого та мінливого, і, знайшовши там човника без весел, паруса, щогли й зовсім невпорядженого, безстрашно плигнув би в нього, доручив би себе невблаганним хвилям глибокого моря, яке то підносить його до неба, то кидає в безодню; грудьми зустрів би непереможний ураган і несподівано опинився б за три тисячі й більше миль од місця, де сідав у човен; а коли він виплигнув на берег далекої, невідомої землі, з ним трапилися події, гідні бути записані не на пергаменті, а на бронзі.

Тепер лінощі беруть гору над запопадливістю, неробство над роботою, порок над чеснотою, зухвальство над сміливістю, військова теорія над практикою, бо все це жило та процвітало лише за золотої доби й за часів мандрівного рицарства. А якщо це не так, скажіть мені, хто був од-важніший за славетного Амадіса Гальського? Хто розумніший за Пальмеріна Англійського?

Хто приємніший та лагідніший за Тіранта Білого? Хто галантніший за Лісуарта Грецького? Хто краще бився мечем і діставав удари меча, ніж дон Бельяніс? Хто був сміливіший за Періона Гальського? Або хто перемагав усі небезпеки, як Феліксамарте Гірканський? Хто щиріший за Еспландіана? Хто палкіший за дона Сіронхілія Фракійського? Хто хоробріший за Родамонте? Хто розумніший за короля Собріна? Хто завзятіший від Рейнальда? Хто такий непереможний, як Рольдак? Хто більший молодець і чемніший за Рухера, від якого — каже в своїй космографії Турпін — походять сучасні наші герцоги Фер-рарські?

Усі ці рицарі й багато інших, яких я міг би назвати, сеньйоре священику, були мандрівні рицарі — світло та слава рицарства. Ними, або такими, як вони, хотів би я, щоб були рицарі, про яких я говорив, і тоді його величність мав би добрих слуг та позбувся б великих утрат, а турки видирали б собі бороду. Попри все це я хочу залишатися вдома, бо капелан не визволяє мене з нього, і в разі Юпітер не пошле дощу, як наказав цирульник, я пошлю його сам, коли захочу. Кажу це для того, щоб сеньйор Таз для гоління знав, що я зрозумів його.

— їй-право, сеньйоре Дон Кіхот, — мовив цирульник, — я зовсім не на те натякав, а, Бог свідок, мав гарний намір, і ваша милість не повинні сердитись.

— То я сам знаю, можу я сердитись чи ні, -відповів Дон Кіхот.

Священик сказав на це:

— Я досі не промовив майже ні слова, але мені хочеться розв’язати одне сумнівне питання, що гризе та гнітить моє сумління. І це питання викликали слова сеньйора Дон Кіхота.

— Сеньйорові священику дозволено й багато чого іншого, — відказав Дон Кіхот. — Отже, він може сказати про свій сумнів, бо неприємно, коли щось муляє сумління.