Слава ЗСУ!

Санчо мовчки подав хустку і подякував Богові, що його пан не збагнув, у чім річ. Дон Кіхот обтерся, зняв шолом, щоб глянути, що холодило йому голову, побачив там якісь біленькі шматочки, підніс їх до носа і, понюхавши, сказав:

— Клянуся життям моєї сеньйори Дульсінеї Тобоської, це ти поклав мені сюди сиру, зраднику, розбійнику й дурний зброєносцю.

А Санчо відповів надзвичайно спокійно, наче він був зовсім непричетний до цього:

— Якщо то сир, дайте мені з’їсти його, ваша милосте. А краще бодай би їв його біс, що поклав сир у шолом. Щоб я насмілився бруднитй шолом вашої милості? Хіба ж я такий нахаба? Скажу вам правду, сеньйоре, скільки я розумію, у мене теж повинні бути якісь чарівники, що переслідують і мене, бо я — ваша частина і ваше створіння. Вони й поклали сюди цю погань, щоб ваша милість розгнівалися та, звичайно, налатали мені боки. Але цього разу даремно, бо я покладаюся на розважливість свого пана, який візьме до уваги, що в мене нема ні молока, ні сиру, ні чогось такого іншого, а коли б воно й було, то я швидше поклав би його собі в шлунок, ніж у шолом вашої милості.

— Все може бути, — згодився Дон Кіхот.

Ідальго дивився на все це й дивувався, особливо коли Дон Кіхот, обтерши собі голову, обличчя, бороду та шолом, знову одяг його, добре укріпився на стременах, витяг меч, взяв у руки спис і сказав:

— Тепер, будь-що-будь, я ладен битися хоч із самим сатаною.

Тим часом наблизився фургон із прапорами в супроводі погонича мулів та якоїсь людини, що сиділа на передку. Дон Кіхот перепинив їм шлях і сказав:

— Куди ви їдете, брати? Що це за фургон? Що ви везете в нім і що це за прапори?

— Фургон мій, — відповів погонич, — у ньому сидять у клітках два величезні леви, які генерал з Орані посилає до двору його величності, а прапори ці — короля, нашого сеньйора, показують, що те, що ми веземо, належить йому.

— А леви великі? — спитав Дон Кіхот.

— Такі великі, — відповів той, що сидів на передку, — яких іще ніколи не перевозили з Африки до Іспанії. Я — доглядач левів, перевозив їх раніше, але таких іще не бачив. Тут лев і левиця. Лев — у першій клітці, а левиця — в другій; вони обоє голодні, бо сьогодні ще не їли. І тому нехай ваша милість зійде з дороги: ми поспішаємо доїхати до місця, де їх можна буде нагодувати.

— Левенята на мене? — сказав Дон Кіхот, усміхаючись, — на мене левенята? І в такий час! Ну, тоді побачать же сеньйори, які надсилають їх сюди, чи така я людина, щоб злякатися левів. Злазьте, чоловіче добрий, і, коли ви доглядач, одчиніть клітки, випустіть цих тварин, і серед цього поля я покажу вам, хто такий Дон Кіхот Ла-манчський, наперекір і всупереч усім чарівникам, що на мене їх насилають.

— Та-та-та! — мовив до себе ідальго. — Тепер наш добрий рицар показав, хто він такий. Сир, певне, розм’якшив йому череп і розрідив мозок.

Під цей час до нього під’їхав Санчо і сказав:

— Ім’ям Бога благаю вашу милість зробити так, щоб мій сеньйор Дон Кіхот не чіплявся до цих левів, бо інакше вони пошматують усіх нас.

— Невже ваш пан такий божевільний, що ви боїтесь і думаєте, ніби він може зчепитися з цими хижими тваринами? — спитав ідальго.

— Він не божевільний, а зухвалий, — одповів Санчо.

— Я зроблю так, що він не буде таким, — пообіцяв ідальго і, підійшовши до Дон Кіхота, який квапив до глядача левів одчинити клітки, сказав йому:

— Сеньйоре рицарю, мандрівні рицарі розпочинають пригоди, які дають їм надію на щасливий кінець, а не такі, де її зовсім нема. Відвага, що вступає у володіння зухвалості, це скорше безумство, ніж мужність. До того ж цим левам навіть не снилося нападати на вас; їх везуть на подарунок його величності, і не добре було б затримувати їх чи перешкоджати їхній подорожі.

— Ідіть собі, сеньйоре ідальго, до вашої прирученої куріпки та до вашого тхора, — відповів Дон Кіхот, — і дозвольте кожному виконувати свої обов’язки. Це — мій обов’язок, і я сам знаю, виступають ці сеньйори леви проти мене чи ні, — і, звертаючись до доглядача левів, промовив: присягаюся, дон негіднику, якщо ви зараз же не відчините кліток, я цим списом приштрикну вас до фургона.

Погонич, побачивши рішучість цієї озброєної примари, сказав йому:

— Зробіть ласку, мій сеньйоре, і з почуття милосердя дозвольте мені розпрягти мулів і сховатись разом із ними в безпечному місці раніше, ніж випустять левів. Бо якщо вони загризуть моїх мулів, я теж пропав на все своє життя. У мене нема нічого, крім цього фургона й мулів.

— О, маловірний, — відповів Дон Кіхот, — злазь, розпрягай і роби, що знаєш. Незабаром ти побачиш, що змарнував час і міг би уникнути цієї роботи.