Слава ЗСУ!

- А ми домовлялись... - з поспіхом перебив Фрегенал. - Домовлялись. Я сказав вам усе, Вісенно. Я вам допомагаю. Веду вас. Ми домовлялись!

Корін сплюнув. Вісенна глянула на нього, бліда, потім повернулась до чаклуна.

- Домовлялись, - ствердила вона. - Допоможеш мені його відшукати і знищити, потім підеш своєю дорогою. Твоя смерть не верне життя тим, хто тут лежить.

- Знищити, знищити... Вісенно, я остерігаю тебе ще раз і повторюю: приспи його, спаралізуй, ти знаєш заклинання. Але не знищуй його. Він вартий цілого багатства. Завжди встигнеш...

- Перестань, Фрегенале, ми говорили про це. Веди. Вони пішли далі, обережно обминаючи кістяки.

- Вісенно, - видихнув Фрегенал через деякий час. - Ти розумієш, як ти ризикуєш? Буде непереливки. Знаєш, з Ефектом Дзеркала буває по-різному. Якщо інверсія не подіє, ми загинем. Я бачив, що він може.

Вісенна зупинилась.

- Не крути, - сказала. - За кого ти мене вважаєш? Інверсія подіє, якщо...

- Якщо ти нас не обдурив, - продовжив Корін глухим від злості голосом. - А якщо ти нас ошукав... Кажеш, ти бачив, що може ця потвора. А чи знаєш ти, що можу я? Я знаю такий удар мечем, після якого у жертви залишається одне вухо, одна щока і півщелепи. Це можна пережити, але не можна після цього, між іншим, грати на флейті.

- Вісенно, вгамуй цього убивцю, - пролепетав зблідлий Фрегенал. - Поясни йому, що я не міг тебе обдурити, що ти б відчула...

- Не патякай багато, Фрегенале, веди.

Далі вони побачили ще вози. І ще кістяки. Перемішані, переплутані, біліючі в траві грудні клітки з ребрами, гомілки, що стирчали з западин, зловісно усміхнені черепи. Корін мовчав, стискаючи руків’я меча у спітнілій долоні.

- Будьте обережні, - видихнув Фрегенал. - Ми вже близько. Йдіть тихо.

- З якої відстані він реагує? Фрегенале, я говорю до тебе.

- Я дам тобі знак.

Пішли вони далі, оглядаючись на стіни яру, стрімкі, порослі покрученими обрубками кущів, поорані смугами зсувів та розпадин.

- Вісенно? Ти вже його відчуваєш?

- Так. Але невиразно. Яка відстань, Фрегенале?

- Я подам тобі знак. Шкода, що я не можу тобі допомогти. Без чарівної палички і персня не можу нічого вдіяти. Я безсилий. Хіба що...

- Хіба що?

- От що!

Із швидкістю, якої годі було сподіватись у товстуна, він схопив з землі гостру каменюку і вдарив Вісенну ззаду в голову. Друїдка впала без стогону обличчям вниз. Корін замахнувся добутим із піхов мечем, але чаклун був надзвичайно прудкий. Він упав навколішки, уникаючи вістря, перекотився під ноги Коріна і каменем, який не випустив з руки, хряснув його в коліно. Корін зойкнув, упав, біль на мить позбавив його дихання, а потім хвилею нудоти ринув зсередини до горла. Фрегенал схопився, як кіт, замахуючись ще раз.

Строкатий птах упав згори, як куля, тернувшись об обличчя чаклуна. Фрегенал відскочив, розмахуючи руками, і випустив камінь. Корін, спершись на лікоть, махнув мечем і на волосину не вцілив у литку товстуна, той тим часом повернувся і помчав у бік Мишиного яру з реготом і криком. Корін спробував підвестись і наздогнати його, але зусилля забило йому памороки. Він знову впав, посилаючи навздогін чаклунові в’язанку страшних прокльонів.

Фрегенал на безпечній відстані зупинився, оглянувся.

- Ти безталанна відьмо! - заревів. - Ти руда паскудо! Хотіла перехитрити Фрегенала? Ласкаво подарувати йому життя? Ти думала, що я буду спокійно дивитись, як ти його вбиваєш?

Корін, не припиняючи прокльони, розтирав коліно, тамував пульсуючий біль. Вісенна лежала нерухомо.

- Іде! - вереснув Фрегенал. - Дивіться! Тіштеся цим видовищем, бо вже за хвилину мій Кощій вичавить вам очі з черепів! Уже йде!

Корін оглянувся. З-за скального звалища, за якихось сто кроків появились вузлуваті суглоби зігнутих павучачих ніг. Потім через купу каміння з гуркотом перевалився принаймні шестиметрового діаметру тулуб, плаский, як тарілка, землисто-сірий, кострубатий, покритий кільчастими наростами. Чотири пари ніг ступали повагом, волоком тягнучи мискуватий корпус через пісок і каміння. П’ята пара ніг, непропорційно довгих, озброєна була потужними клешнями, як у рака, що наїжачились рядами гострих шипів і рогів.

Це сон - промайнуло в голові у Коріна. Це кошмар. Прокинутись. Закричати і прокинутись. Закричати. Вереснути. Вереснути.

Забуваючи про біль у коліні, він стрибнув до Вісенни, шарпаючи її безсиле плече. Волосся друїдки просякло кров’ю, яка спливала по потилиці.

- Вісенно... - ледь видушив він стерплими від страху губами. -

Вісенно...

Фрегенал вибухнув шаленим реготом, що гримів луною у стінах яру. Його сміх заглушив кроки Микули, що надбігав з бердишем у руці. Фрегенал опам’ятався, коли вже було пізно. Топір вцілив його у поперек, трохи вище бедер, і ввігнався аж по самий обух. Чаклун з ревом болю впав додолу, вириваючи зброю з рук коваля. Микула наступив на нього, вирвав бердиш, знову замахнувся. Голова Фрегенала покотилась по схилу і завмерла, опершись чолом на один із черепів, що лежали під колесами розбитого воза.