Слава ЗСУ!

- Здається мені, - озвалася вона знову, - що і нам потрібні деякі зміни. Занадто чіпляємось ми за давні звичаї. Як тільки я повернусь...

- Твііт, - перебив строкатий птах.

- Що?

- Твііт.

- Що ти цим хочеш сказати? Чому це ні?

- Трррк.

- Який напис? На якому це стовпі?

Птах, тріпочучи крильцями, знявся з її плеча, полетів, зник серед листви.

Корін сидів, спершись плечима на стовп при роздоріжжі, і приглядався до неї з визивною посмішкою. Вісенна зіскочила з коня, підійшла ближче. Вона відчувала, що теж мимоволі усміхається, а до того ж підозрювала, що та усмішка виглядала не надто розумно.

- Вісенно, - гукнув Корін. - Признайся, чи не одурманюєш ти часом мені голову чарами? Бо я відчуваю величезну радість від нашої зустрічі, прямо-таки неприродну радість. Тьху, тьху, щоб не наврочити. Це чари, певно.

- Ти чекав на мене.

- Ти неймовірно догадлива. Розумієш, прокинувся я раненько і дізнався, що ти поїхала геть. Як це мило з її боку, подумав я собі, що не будила мене заради такої дурниці, як коротке прощання, без якого можна, розуміється, й обійтись. Хто ж врешті-решт в нинішніх часах прощається чи вітається, це ж ніщо інше, як дивацтво і забобон. Правда? Я повернувся на другий бік і знову заснув. Допіру після сніданку я собі пригадав, що маю тобі сказати щось дуже важливе. Тому сів я на здобутого коня і поїхав навпростець.

- А що ж ти маєш мені сказати? - спитала Вісенна, підійшовши ближче і задерши голову, щоб глянути в блакитні очі, які минулої ночі бачила уві сні.

Корін блиснув зубами у широкій усмішці.

- Справа, по суті, дуже делікатна, - мовив, - неможливо її викласти в кількох словах. Це вимагатиме детальних пояснень. Не знаю, чи встигну до заходу сонця.

- Ти хоч почни.

- В тому саме біда. Не знаю як.

- Панові Коріну бракує слів, - похитала головою Вісенна, усміхаючись. - Зовсім нечувана річ. Тоді почни спочатку.

- Непогана думка. - Корін вдав, що стає поважним. - Розумієш, Вісенно, минув уже чималий шмат часу, відколи я блукаю самотньо...

- По лісах і дорогах, - закінчила чаклунка, закидаючи йому руки на шию.

Строкатий птах високо на гілці дерева махнув крильцями, розпростер їх, задер голівку.

- Тррк твііт твііт, - сказав він.

Вісенна відірвала свої губи від Корінових, глянула на птаха, підморгнула.

- Ти мав рацію, - відповіла вона. - Це дійсно дорога, з якої нема вороття. Лети, скажи їм... Завагалась, махнула рукою. - А, нічого їм не кажи.

© ВСЕСВІТ. - 1993. - № 2.

© ТКАЧУК Ореста, переклад з польської, 1993.