Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Було тихо. На місці, де недавно стояла потвора, чорніла і диміла округла вирва, забризкана зеленою рідиною, завалена огидними шматками чогось, що важко було розпізнати.
Корін, витираючи обличчя від зелених плям, допоміг Вісенні підвестися з землі. Вісенна дрижала.
Микула схилився над Кеглем. У боболака були розплющені очі. Товстий каптан із конячої шкіри подертий був на шматки, під ними було видно те, що залишилось від плеча й передпліччя. Коваль хотів щось сказати, але не зумів. Підійшов Корін, підтримуючи Вісенну. Боболак повернув голову до них. Корін подивився на його плече і насилу ковтнув слину.
- Це ти, королевичу, - тихо мовив Кегль, тихо, але спокійно і виразно. - Твоя правда... Без зброї я сміття. А без руки? хіба лайно, га?
Спокій боболака жахнув Коріна ще більше, ніж вигляд розтрощених костей, що виглядали зі страшенних ран. Те, що карлик ще жив, здавалось невірогідним.
- Вісенно, - прошепотів Корін, дивлячись благально на чаклунку.
- Нічим не зараджу, Коріне, - сказала Вісенна тремтячим голосом. - Цей організм, це тіло... Всі правила, які ним керують, цілком відмінні від людських... Микуло... Не торкай його.
- Ти вернувся, боболаку, - шепнув Микула. - Чому?
- Бо правила, які мною керують, інші... ніж людські, - проказав Кегль із гордістю в голосі, хоча вже з видимим зусиллям. Смужка крові витекла йому з рота, заплямивши сіре хутро. Він повернув голову, глянув у очі Вісенні.
- Ну, руда відьмо! Здійснюється твоє пророцтво! Поможи мені!
- Ні! - зойкнула Вісенна.
- Так, - мовив Кегль. - Так треба. Вже пора.
- Вісенно, - зітхнув Корін із виразом жаху на обличчі. - Ти ж не збираєшся...
- Відійдіть! - крикнула друїдка, стримуючи ридання. - Відійдіть обидва!
Дивлячись убік, Микула потягнув Коріна за плече. Корін не опирався. Він ще побачив, як Вісенна стає навколішки над боболаком, легенько гладить його по чолі, торкається скроні. Кегль здригнувся, затремтів, вигнувся і застиг непорушно.
Вісенна плакала.
IX
Строкатий птах, що сидів на плечі у Вісенни, похилив пласку голівку, втупив у чаклунку округле, нерухоме око. Кінь ступав вибоїстим шляхом, небо було кольору кобальту і чисте.
- Тюууіть, тууіт, трк, - сказав строкатий птах.
- Можливо, - погодилась Вісенна. - Але не в тім річ. Ти не зрозумів мене. Я тебе не звинувачую. Прикро, що про всю цю справу я дізналась тільки від Фрегенала, а не від тебе, це факт. Але я знаю тебе вже давно, знаю, що ти не балакучий. Думаю, що якби я запитала навпростець, ти відмовив би.
- Трк, туууууік?
- Певне. Вже віддавна. Але сам знаєш, як то в нас водиться. Одна велика суцільна таємниця, все таємне, секретне. А зрештою, це тільки питання величі. Я теж не відмовляюсь від того, щоб узяти плату за лікування, якщо мені її хтось впихає і я знаю, що він не бідняк. Знаю, що за певні послуги Круг вимагає високої плати. І слушно, все дорожчає, а жити треба. Не в тім річ.
- Тввіііт. - Птах переступив із ніжки на ніжку. - Коррііін.
- А ти догадливий, - усміхнулася гірко Вісенна, нахиляючись до птаха, дозволяючи, щоб він легко торкнувся дзьобиком її щоки. - Саме тим я й роздратована. Я бачила, як він на мене дивився. Мало того, що відьма, думав, напевне, він то ще й облудна комбінаторка, хтива і розважлива.
- Тувіт трк трк трк тууіііт?
Вісенна повернула голову.
- Ну, справа вже й не така погана, - пробурмотіла вона, примружуючи очі.. - Я, як ти знаєш, вже не дівчинка, не втрачаю голови так легко. Хоча, треба визнати, задовго блукаю самотньо... Але то не твоя справа. Пильнуй свого носа.
Птах мовчав, настовбурчуючи пір’ячко. Ліс ближчав, було видно дорогу, що зникала в гущавині між колонами стовбурів.
- Слухай, - озвалась Вісенна за хвилю. - Як, на твою думку, має це все виглядати в майбутньому? Чи дійсно може так бути, щоб людям ми стали непотрібні? Хоч би в найпростішому, в лікуванні. Трохи успіхів у цьому вони мають. Візьмім, наприклад, траволікування, але чи можна собі уявити, що колись вони впораються хоч би з крупом? З пологовою гарячкою? З правцем?
- Твік, твііт.
- Оце-то відповідь. Теоретично, можливо і те, що наш кінь зараз приєднається до нашої з тобою розмови. І скаже щось розумне. А як ти думаєш щодо раку? Чи і з раком люди дадуть собі раду? Без магії?
- Тррк!
- Я теж так думаю.
В’їхали в ліс, що пах холодом і вологістю. Перебрали мілкий струмок. Вісенна піднялась на горб, з’їхала потім вниз. Посеред вересу, що сягав до стремен, знову відшукала дорогу - зарослу, піщану. Знайшла ту саму дорогу, якою вже колись їхала, заледве три дні тому. Тільки в протилежному напрямі.
