Слава ЗСУ!

- Ну то й тішитись ви повинні, що в громаді такого маєте, - сказав коваль. - Вдруге кажу вам, що більш не буду отим у пояс кланятись. Ні робити на них не буду. Не підете зі мною - почну сам або з такими, що кров, не водицю в жилах мають. У лісах скриємось, будем їх по одному забивати, як котрого надибаєм. Скільки їх? Тридцятеро? Чи, може, й того менше. А сіл із тієї сторони перевалу скільки? Хлопців сильних? Дми, Чопе!

- Адже дму!

- Живіше!

Молот дзвенів на ковадлі, ритмічно, майже мелодійно. Чоп дув у міхи. Радим висякався пальцями, витер долоню об халяву.

- Добре вам балакати, - повторив, - а скільки з Ключа піде? Коваль опустив меч. Мовчав.

- Так я й думав, - мовив стельмах. - Ніхто не піде.

- Ключ - село мале. Ви мали довідатись у Порозі і в Качані.

- Атож, я дізнався. Казав же вам, як справи. Без вояків з Майєни люди не рушать. Дехто каже так: що нам оті врани, боболаки, їх на вила можем за одним махом взяти, але що робити, коли Кощій на нас піде? До бору тікати? А пожитки, халупи? На плечі не візьмем. А на Кощія - нам не сила, це ви знаєте.

- Звідки маю те знати?!! Чи ж бачив його хтось? - крикнув коваль. - Може, зовсім нема ніякого Кощія? Тільки страху хочуть вам, простакам, під зад нагнати. Бачив його хтось?

- Не городіть дурниць, Микуло, - Радим похилив голову. - Самі знаєте, що з купцями ходили для охорони не прості забіяки, обвішані залізом, - справжні різуни. А вернувся хтось із перевалу? Ні, Микуло. Треба чекати, кажу вам. Дасть комес з Майєни допомогу, тоді інша річ.

Микула відставив молот, знову вклав прут у вогонь.

- Не прийде військо з Майєни, - сказав він понуро. - Побились панове між собою. Майєна з Разваном.

- За що?

- Та хіба зрозумієш, чого вельможні б’ються? По-моєму, з нудьги, злидні запрілі! - гаркнув коваль. - Лиш гляньте на нього, на комеса. За що ми йому, гадині, данину платим?

Вирвав прут із жару, аж сипонули іскри, махнув ним у повітрі. Чоп відскочив. Микула схопив молот, гепнув раз, другий, третій.

- Коли комес мого хлопця вигнав, я його до Круга тамтешнього послав, допомоги просити. До друїдів.

- До чаклунів? - спитав з недовірою стельмах. - Микуло?

- До них. Але хлопець ще не вернувся. Радим похитав головою, встав, підтягнув штани.

- Не знаю, Микуло, не знаю. Не для моєї це голови. Але й так на одне й те саме виходить. Чекати треба. Кінчайте роботу, якраз ідуть, треба мені...

Перед кузнею, на подвір’ї, заіржав кінь.

Коваль завмер із молотом, піднесеним над ковадлом. Стельмах зацокотів зубами, зблід. Микула відчув, що йому дрижать руки, мимоволі витер їх об шкіряний фартух. Не допомогло. Ковтнув слину і рушив до виходу, де виразно вимальовувались постаті вершників. Радим і Чоп посунули за ним, тримаючись дуже близько, позаду. Виходячи, коваль опер прут на стовп біля дверей.

Побачив їх шестеро, всі верхи, в перешиванках, набиваних залізними плитками, в кольчугах, шкіряних шоломах із сталевими виступами для носа, що стриміли поміж рубіново-червоними очима, які займали половину обличчя. Прибулі сиділи на конях непорушно, мовби недбало. Микула, перебігаючи поглядом від одного до іншого, бачив їхню зброю - короткі списи з широким вістрям. Мечі з чудернацько викутим лезом. Бердиші.

Прямо перед входом до кузні стояло двоє. Високий вран із знаком сонця на шоломі, на сивому коні, прикритому зеленою попоною. І другий...

- Матінко, - шепнув Чоп за плечима коваля. І захлипав.

Другий вершник був людина. Мав на собі темно-зелений вранський плащ, але з-під дзьобуваного шолома дивились на них бліді, голубі - не червоні - очі. В очах тих крилося стільки байдужої, холодної жорстокості, що Микулу пройняв потворний, нудотливий страх, що вдирався з холодом у нутрощі, а потім сповзав мурашками до ніг. Тиша панувала й далі. Коваль чув дзижчання мух, що клубочились над купою гною за плотом.

Чоловік у шоломі з дзьобом промовив першим.

- Котрий із вас тут коваль?

Питання не мало сенсу: шкіряний фартух і статура Микули зраджували його з першого погляду. Коваль мовчав. Краєчком ока він побачив, що блідоокий подав знак одному з вранів. Той перехилився в сідлі і махнув навідліг гізармою, яку тримав посередині держака. Микула скорчився, мимоволі ховаючи голову в плечі. Однак удар не був призначений для нього. Лезо встромилося Чопові в шию і ввігналося навкіс, глибоко, ламаючи ключицю і хребці. Хлопець похилився плечима на стіну кузні, заточився на стовп біля дверей і звалився на землю біля порогу.

- Я питав, хто тут коваль, - нагадав чоловік у дзьобуватім шоломі, не спускаючи очей з Микули. Долонею в рукавиці він торкав топір, привішений біля сідла. Два врани, що стояли далі, кресали вогонь, запалювали смолоскипи, роздавали іншим. Спокійно, без поспіху, ті оточували кузню, прикладали полум’я до стріхи. Радим не витримав. Затулив обличчя руками, заридав і рушив прямо, поміж двох коней. Коли він порівнявся з високим враном, той з розмаху встромив йому списа в живіт. Стельмах завив, упав, двічі зігнув і розпрямив ноги. Потім завмер.