Слава ЗСУ!

- Гей, Вісенно, чому ми сидимо, як два пустельники? - Корін відставив миску. - Я так не можу, відразу стає мені сумно і холодно. І куди вони сховали той самогон? Тільки що стояв тут дзбанок, дідько б його... Темно, як у...

Друїдка обернулась до нього. Її очі палали дивним, зеленкуватим блиском. Корін замовк.

- Так. Це правда, - сказав по хвилі він і кашлянув. - Я злодій. Найманець. Грабіжник. Я втрутився, бо люблю бійки, мені все одно, з ким битись. Знаю, яка ціна яспісу, ядеїту та інших каменів, що трапляються в шахтах Амелю. Хочу набити кишеню. І мені однаково, скільки тих людей завтра погине. Що ще ти хочеш знати? Сам скажу, надурно ти використовуєш ту блискітку, сховану під шкурою вужа. Я не збираюсь нічого таїти. Маєш рацію, не пасую я ні до тебе, ні до твоєї шляхетної справи. Це все. На добраніч. Я пішов спати.

Всупереч словам, він не встав. Схопив тільки гілку і штурхнув нею кілька разів палаючі головешки.

- Коріне, - тихо мовила Вісенна.

- Ну?

- Не йди.

Корін опустив голову. З березового поліна в багатті бухали голубуваті омахи полум’я. Він глянув на неї, але не зміг витримати погляду несамовито сяючих очей. Повернув голову назад до вогню.

- Не вимагай від себе забагато, - сказала Вісенна, закутуючись у плащ. - Так уже водиться, що все незвичайне, неприродне викликає страх. І відразу, огиду.

- Вісенно...

- Не перебивай мене. Так, Коріне, люди потребують нашої допомоги, вони за це вдячні, часто навіть щиро, але гребують нами, бояться нас, не дивляться нам у вічі, спльовують за плечима. Розумніші - як ти - бувають менш щирі. Ти не виняток, Коріне. Від багатьох я вже чула, що вони не настільки достойні, щоб сидіти зі мною біля одного вогнища. А трапляється, що то ми потребуємо допомоги тих... нормальних. Або їхньої присутності.

Корін мовчав.

- Знаю, - продовжувала Вісенна, - що тобі було б легше, якби в мене була сива борода до пояса і гачкуватий ніс. Тоді відраза до моєї особи не привела б до такої плутанини у твоїй голові. Так, Коріне, відраза. Та блискітка, яку я ношу на чолі, то халцедон - йому великою мірою я завдячую мої магічні можливості. Ти маєш рацію, за допомогою халцедону мені вдається читати деякі чіткіші думки. Твої чіткі аж занадто. Не вимагай, щоб я їх сприймала з приємністю. Я чаклунка, відьма, але, крім того, жінка. Я прийшла сюди, бо... бо хотіла тебе.

- Вісенно...

- Ні. Зараз уже не хочу.

Хвилину вони сиділи мовчки. Строкатий птах у глибині лісу, в темноті, на гілці дерева, тамував страх. У лісі водилися сови.

- З тією відразою, - озвався врешті Корін, - ти трохи перебрала міри. Мушу признатись, однак, що ти викликаєш в мені щось на зразок... неспокою. Не треба було показувати мені оте тоді, на роздоріжжі. Той труп, знаєш?

- Коріне, - мовила чаклунка спокійно, - коли ти біля кузні встромив меча у горло врана, мене мало не знудило прямо на гриву коня. Я ледве утрималась у сідлі. Та залишмо це. Закінчимо розмову, яка нікуди не веде.

- Гаразд, закінчимо, Вісенно.

Чаклунка щільніше окуталась плащем. Корін докинув у вогонь кілька трісок.

- Коріне.

- Ну?

- Я хотіла б, щоб ти не нехтував тим, скільки людей завтра загине. Людей і... і інших. Я розраховую на твою допомогу.

- Я допоможу тобі.

- Це ще не все. Залишиться перевал. Я мушу відкрити дорогу через Кламат.

Корін указав розжареним кінцем гілляки на інші вогнища і людей біля них, що лежали, спали чи тихо розмовляли.

- З нашим чудовим військом, - проказав, - нам нема чого тривожитися.

- Наше військо втече додому відразу після того, як я перестану отуманювати його чарами, - посміхнулася Вісенна. - А я не буду отуманювати. Не хочу, щоб котрийсь із них загинув у бою не за свою справу. А Кощій - то не їхня справа, а справа Круга. Я мушу йти сама на перевал.

- Ні. Сама ти не підеш, - сказав Корін. - Підемо туди разом. Я, Вісенно, змалечку знав, коли треба тікати, а коли ще ні. Знання це я удосконалював протягом років практично, і завдяки цьому сьогодні вважають мене сміливим. Я не маю наміру ризикувати репутацією. Не треба одурманювати мене чарами. Спочатку подивимось, як той Кощій виглядає. До речі, як вважаєш, що це таке, той Кощій?

Вісенна опустила голову.

- Боюсь, - прошепотіла вона, - що це смерть.

 

VI

Отих не вдалось заскочити зненацька в печерах. Вони чекали в сідлах, нерухомі, прямі, задивившись на шереги озброєних селян, що виходили з лісу. Вітер, шарпаючи їхні плащі, робив їх схожими на схудлих, хижих птахів з обскубаним пір’ям, грізних, таких, що будять осторогу і страх.