Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дорога, з якої нема вороття

- Вісімнадцятеро, - полічив Корін, вставши в стременах. - Всі на конях. Шість коней в запасі. Один віз. Микуло!

Коваль швидко перешикував свій загін. Озброєні піками і списами, люди клякнули перед заростями, впираючи ратища в землю. Лучники вибрали позицію за деревами. Решта відступила в гущавину.

Один із вершників рушив у їхній бік, наблизився. Він зупинив коня, підняв руку над головою і щось крикнула.

- Хитрість, - промурмотів Микула, - знаю їх, сучих синів.

- А ми пересвідчимось, - сказав Корін, зіскакуючи з коня, - пішли. Вони повільно підійшли до вершника, разом, удвох. Незабаром Корін

помітив, що Вісенна йде за ними. Вершник був боболак.

- Я буду говорити коротко, - крикнув він, не сходячи з коня. Його малі, блискучі очка мигтіли, напівприкриті шерстю, що поросла на обличчі. - Зараз я керую загоном, який ви там бачите. Дев’ятеро боболаків, п’ятеро людей, троє вранів, один ельф. Решта загинули. Між нами сталися непорозуміння. Наш колишній командир, воля якого привела нас сюди, лежить там, у печері, зв’язаний. Ви зробите з ним все, що захочете. А ми хочемо їхати геть.

- Дійсно, промова була коротка, - пирхнув Микула. - Ви хочете їхати геть. А ми хочемо з вас кишки випустити. І що ти на це скажеш?

Боболак блиснув гострими зубами, випрямляючи в сідлі свою маленьку постать.

- Думаєш, я йду на угоду зі страху перед вами, перед бандою вошивців у солом’яних капцях? Будь ласка, якщо хочете, ми проїдемось вам по животах.

Це наше ремесло, чоловіче. Знаю, чим ми ризикуємо. Навіть якщо частина загине, решта проїде. Таке життя.

- Віз не проїде, - процідив Корін. - Таке життя.

- То вже наша турбота.

- Що на возі?

Боболак сплюнув через праве плече.

- Одна двадцята того, що зосталось у печері. І щоб усе було ясно - якщо скажете залишити воза, згоди не буде. Якщо ми маємо вийти з цієї катавасії без здобичі, то воліємо з усвідомленням того, що не без бою. Ну, то як? Якщо маємо битись, то давайте зараз, поки сонечко не почне припікати.

- А ти сміливий, - сказав Микула.

- У нас в родині всі такі.

- Ми відпустимо вас, якщо здасте зброю.

Боболак сплюнув ще раз, на цей раз - через ліве плече.

- Не вийде, - буркнув коротко.

- Отут ти і впіймався, - засміявся Корін, - без зброї ви - сміття.

- А ти без зброї що? , - спитав карлик байдужим голосом. - Королевич? Адже я бачу, що ти за ягода. Думаєш, я сліпий?

- Зі зброєю ви готові завтра вернутись, - проказав повільно Микула, - хоча б по решту того, що залишилось у печері, як кажеш. За ще більшою здобиччю.

Боболак вишкірив зуби.

- Була така думка. Але ми відкинули її після короткої суперечки.

- Цілком слушно, - мовила раптом Вісенна, висунувшись перед Коріном і ставши перед вершником. - Цілком слушно, що відкинули, Кеглю.

Коріну здалося, що вітер раптом став сильнішим, завив серед скель і трав, ударив холодом. Вісенна говорила далі не своїм, а якимсь металічним голосом:

- Кожен із вас, хто спробує сюди вернутись, умре. Я бачу це і пророкую. Покиньте це місце негайно. Негайно. Зараз. Кожен, хто спробує вернутись, умре.

Боболак схилився, подивився на чаклунку з-над шиї коня. Він був уже немолодий - шерсть у нього була майже попеляста, і та пістрявіла білими пасмами.

- Це ти? Так я й думав. Я радий, що ... Зрештою, дарма. Я сказав, що ми не збираємось сюди повертатись. Ми приєднались до Фрегенала для заробку. Усе закінчилось. Зараз у нас на шиї Круг і всі села, а Фрегенал почав марити про владу над світом. Маємо досить і його, і того страховиська з перевалу.

Він шарпнув віжки, повернув коня.

- Та й для чого я це кажу? Ми йдемо геть. Бувайте здорові.

Ніхто не відповів йому. Боболак завагався, подивився на узлісся, потім оглянувся на нерухомий ряд своїх вершників. Знову похилився в сідлі і заглянув ув очі Вісенни.

- Я був проти замаху на тебе, - сказав. - Зараз бачу, що вчинив вірно. Якщо я тобі скажу, що Кощій - то смерть, все одно підеш на перевал?

- Правда. Піду.

Кегль розправив плечі, крикнув на коня, почвалував до своїх. Незабаром вершники, формуючи колону, оточуючи віз, рушили в напрямі дороги. Микула був уже біля своїх, умовляв, заспокоював бородача з Порога і інших, тих, хто прагнув крові та помсти. Корін і Вісенна мовчки спостерігали загін, що їхав повз них. Ті їхали повільно, дивлячись уперед, демонструючи спокій та холодну погорду. Тільки Кегль, минаючи їх, підвів злегка долоню в прощальнім жесті, з дивною гримасою на обличчі придивляючись до Вісенни. Потім раптом зірвав коня, помчав на початок колони, зник серед дерев.

VII

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous4765 16.09.2014

гарна книга


Додати коментар