Слава ЗСУ!

Дощ...

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Ліна Костенко

Жовте листя кружляло в повітрі і лягало під ноги вкриваючи землю м’якою ковдрою. В парку було порожньо. І лише де-не-де пропливали сірі силуети людей.

Він блукав парком не розуміючи чому… Чому незважаючи ні на що він продовжує чекати, адже здоровий глузд підказував, що все давно закінчилось і його надії марні, а серце кричало не зупиняйся…

Він жодного разу вжитті не відчував себе настільки порожнім. Йому здавалося, що він повітряна кулька. Кулька всередині якої лише пустота, там немає нічого. Наче хтось випив всю його кров, вигріб всю середину настільки, що залишилася лише напівпрозора шкіра якою обтягнутий вакуум. Всередині навіть не залишилося повітря… І от він летить і всі дивляться на нього і дивуються…хто б міг відпустити таку красиву кульку… Людям байдуже, що він не хоче літати, що він хоче спуститися на землю… хоче повернути своє єство… своє життя… їм на все наплювати. А він все вище і вище підіймається в небо, все далі й далі віддаляється від життя… Йому боляче… Всесвіт тисне на нього… хоче розчавити але вакуум не дозволяє… Від цього тиску створюється враження, що в нього незабаром лусне голова і він стрімголов помчиться вперед аж поки повітря повністю не заповнить оболонку…

Це відчуття переслідувало його з тих пір як він втратив сенс свого життя… Він почав сторонитися людей і наче божевільний блукав парком незважаючи на час доби погоду та пору року… Він ні на мить не покидав парк боячись втратити ту останню соломинку, яка тримала його тут… в цьому житті…

Цей день нічим не відрізнявся від інших… зранку наче проклятий лив дощ. Дощ… Після такого довгого очікування він зненавидів дощ, хоча ні… він чекав на нього адже це була ще одна, мабуть, як йому тоді видавалося, остання можливість зустріти свого «ангела»… Дні вже давно перетворилися в тижні, а тижні тягнулися місяцями але він терпеливо чекав на неї… Він знав, що «ангел» повернеться до нього разом з дощем…

На цей раз він твердо вирішив, що, якщо до заходу сонця нічого не відбудеться він здійснить те, що мав зробити ще два роки тому… Він втомився чекати… Все це видавалося безглуздям… Час невпинно летів… Він сидів на лавочці виводячи паличкою на землі слова, які ножами впивалися в його серце… «Пробач… Я не дочекався…».

Дощ вже давно припинився і багряний захід сонця знаменував закінчення всіх мук… Він вже був готовий натиснути на спусковий гачок коли раптом, щось до болю знайоме промайнуло між деревами. Щось своє, щось рідне. Вона була дуже схожа на його ангела. Та ж мила усмішка, русе аж до сивини волосся і ті ж зелені з бісиками очі. Тепер він не міг зробити ту ж помилку. Тепер він її не відпустить! Він підбіг ближче до неї і крикнув:

− Агов, ангеле, а де ж дощ?

Дівчина завмерла адже крім неї на цій стежині нікого не було.

– Дощ? Який дощ? – запитала вона здивованим голосом.

– Ну ти ж любиш дощ? – сказав він і сльози перлинками заблищали в його очах