Слава ЗСУ!

– А звідки ти знаєш? – запитала дівчина усміхаючись і в її очах промайнули вогники

– Я все про тебе знаю – сказав він – нарешті ти повернулася, чому ти так довго не приходила я ж так чекав на тебе…

–?- дівчина дивилася на нього здивованими очима…

– Ти мабуть думаєш що я божевільний. Але це не так. Я просто до нестями тебе кохаю. Я дуже довго чекав на цю зустріч.

Дівчина не зовсім розуміла що відбувається але від нього віяло таким теплом і любов’ю, що вона не змогла просто розвернутися і піти. Вона з завмерлим серцем дивилася в його очі… Очі сповнені щастям та коханням…На неї ще ніхто й ніколи так не дивився… Вона відчувала, що боятися його непотрібно тому вирішила прогулятися парком разом з ним… Їй було цікаво дізнатися більше про такого дивного але дуже милого хлопця. Вони прогулювалися парком і він розповідав «ангелу з бісиками в очах» свою історію. Її ще ніхто не чув. Вона була першою.

«Одного дня ми просто зустрілись. На землю болюче і рвучко падав дощ. Я проходив повз в буденній заклопотаності і випадково доторкнувся до її руки, і неначе розряд в тисячі вольт пройшов крізь наші тіла. Ми не знали що відбувається, ми більше не помічали капель, які безжально знущалися з наших щік. Вже тоді ми знали, що не зможемо жити один без одного. Дощ навіки поєднав наші серця.

Час минав. Ніхто з друзів не вірив що ми зможемо бути разом. Всі казали що ми різні, що не підходимо один одному, що у нас нічого не вийде. Але наперекір всім наше кохання тільки зростало.

Ми гуляли парком, ловили лапаті сніжинки і мріяли, як найближчі сто років проведемо разом. Ми спланували все… Як одружимося, як будемо жити разом, які в нас будуть діти. Як ми, в старості, будемо сидіти біля каміна, дивитися як палахкотить вогонь в наших очах, адже він так і не згас. Хоча й загорівся під дощем………. Сніжинки застрягали в її волоссі я ніжно обіймав її і кричав на весь світ «Навіть не надійтеся, я вам її не віддам». Ми були разом.

Весна не забарилася. За вікном вже розпускалися дерева, земля вкривалася зеленим покривалом, птахи виспівували пісень… Палюче сонце зігрівало тіло але не душу. Я не зміг, не зміг вберегти її і жорстокий світ зробив свій крок. Я зненавидів дощ, зненавидів осінь і навіть зиму бо тоді я був щасливий. В мене забрали все: моє сонце, моє повітря, моє життя. Я не міг її відпустити. Не міг просто викинути на вітер половину свого життя. Але я був не в силі щось змінити.

Проходив день за днем. Я хотів втопити горе в пляшці, але біль не стихала.

За пів року я вперше наважився доторкнутися до її речей… Я все залишав без змін; ніби надіявся, що невпинний час зупиниться, повернеться назад, що знову все буде добре. Я проклинав той день коли зустрів її, проклинав той дощ, і те відчуття ніби стум біжить по тілу. А потім, падав на коліна перед її речами і просив пробачення. Просив щоб вона повернулася. Але вона не могла.

…І от я вперше взяв в руки її зошит з віршами. Там на папері пропливало все наше життя. За декілька днів до смерті вона зробила останній запис…

Одного разу я помру.
Помру… І, мабуть, зависну десь між небом і землею –
Бо не зможу залишити тебе одного.
Я знаю, ми обіцяли прожити разом найближчі сто років…
Так вийшло.
Я буду приходити ангелом в твої сни,
Буду сидіти і дивитися як ти солодко спиш,
Як ніжно твої руки обіймають подушку,
Яке миле твоє обличчя незаплямоване буденністю…
Буду дивитися як ти поринаєш у сни,
Як шукаєш мене там і не знаходиш
Бо я тут! Сиджу ангелом на твоєму плечі
І оберігаю твій сон,
Щоб ніхто не зміг турбувати найдорожчу мені людину.
А ти, не бійся прокидатися зранку я не зникну,
А, просто, з ангела перетворюся на звичайну пересічну людину
І знову буду поряд…
Знову буду милуватися тобою…
Але вже серйозним, сповненим бажань, замученим життям.
А вночі, ще раз прийду до тебе ангелом,
Огорну білосніжними крилами
І вже ніколи не зможу відпустити…
І тоді, мене не приймуть в рай…
Зникне ця болюча невагомість і я знову буду з тобою…
Я спущуся на землю з осіннім дощем
і назавжди залишуся поруч –
Бо десь там, моє місце вже буде зайняте…